Читати книгу - "Пробуджені фурії"

до уваги радикальну хірургію, він так нагадував мені Шегешвара і мене в цьому віці, що аж боліло.

Судно, що доволі прогнозовано пишалося іменем «Паля», гнало на захід, владно підминаючи перешкоди, тож менш озброєним глісерам довелось би його обминати.

— Так треба, — коротко проінформував нас Влад, коли щось захрустіло під армованою спідницею. — Всі шукали тебе на Смузі, і то не надто успішно. Ха! Хай там як, ми витратили до всирачки багато часу, а моїм клієнтам, здається, не випало мати безлімітний хронометраж, якщо ти розумієш, про що я.

Про особи клієнтів він і надалі не зронив ані слівця, що, зважаючи на увесь той мет, було приголомшливим досягненням.

— Слухай, ми все одно скоро будемо там, — протріскотів він, смикаючи обличчям. — Нащо хвилюватися?

Принаймні тут він казав правду. Менш ніж за годину після того, як нас узяли на борт, «Паля» сповільнилася й обережно посунула бортом до занедбаних руїн тюкувальної станції посеред пустки. Радистка піратів запустила ряд шифрованих протоколів розпізнавання своїх, і той, хто сидів у руїнах, мав обладнання, що знало той шифр. Радистка глянула на нас і кивнула. Влад, очі якого мерехтіли від вогників на приладовій панелі, сипав довкола командами, наче лайкою. «Паля» трохи набрала бокової швидкості, вистрілила зачепними тросами у вічнобетонну сваю на пристані, і, смачно поціливши кілька разів, міцно пришвартувалася. Зелені вогні, випущений трап.

— Гаразд, ходімо, — він поквапив нас із містка і вигнав на повітря під почесною вартою з двох закинутих метом бугаїв, ще молодших і смиканіших за нього самого. Далі вниз по трапу у швидкому темпі і через пристань. Покинуті крани поросли мохом у місцях, де не врятувала антибактеріальна обробка, і скрізь валялися й стояли іржаві недобитки завмерлої машинерії, що так і чекали, кого б то шарпнути за необережно поставлену щиколотку чи висунуте плече. Ми пробралися через уламки й вийшли на фініш перед відчиненими дверима в підніжжі наглядової портової вежі з поляризованими вікнами. Брудні металеві сходи повели нас угору двома різнонаправленими прольотами, а сталева плита майданчика між ними бамкнула й тривожно захиталася, коли ми по ній протупали.

З кімнати нагорі лилося приглушене світло. Я неспокійно йшов в авангарді з Владом. Ніхто не намагався забрати нашу зброю, і всі Владові бійці були озброєні з жахливим браком продуманості, та однаково…

Я згадав мандрівку на борту «Ангельського сірника», і від усвідомлення того, що події летять надто швидко, щоб адекватно їх оцінювати, аж ледь смикнувся. Я увійшов до кімнати так, ніби збирався у ній битися.

А тоді все розсипалося.

— Здоров, Таку. Як воно ведеться у справі вендети?

Тодор Муракамі, стрункий і самопевний у костюмі-невидимці й бойовій куртці, з волоссям, знову підстриженим за військовим стандартом, стояв руки в боки й либився до мене. При його боці висів інтерфейсний «Калашников», а з лівого боку на грудях — бойовий ніж у перевернутих, щоб витягати зверху вниз, піхвах. На столі між нами були приглушена лампа Анжьє, портативна котушка й голокарта, що показувала східний край Трав’яного Обширу. Все, від озброєння до усмішки, смерділо посланською операцією.

— Не чекав такого, га? — додав він, коли я нічого не сказав. Він обійшов стіл і простягнув руку. Я подивився на неї, а тоді на його обличчя і не поворухнувся.

— Якого біса ти тут робиш, Тоде?

— Повіриш, якщо скажу, що я тут у доброчинній громадській справі? — він опустив руку і глянув через моє плече. — Владе, забери своїх друзяк і почекай внизу. І віймінта заберіть.

Я відчув, як позаду мене наїжачилася Яда.

— Вона залишиться, Тоде. Або так, або ніякої розмови не буде.

Він знизав плечима й кивнув моїм новим друзям-піратам.

— Як хочеш. Але якщо вона почує не те, що треба, я можу бути змушений убити її задля її ж безпеки.

То був посланський жарт, і мені було важко не повторити його усмішку. Я відчув дуже легеньке ностальгічне посмикування, подібне на те, яке зачепило мене, коли я вів Вірджинію Відауру до свого ліжка на Шегешваровій фермі. Те саме легке здивування від того, що я взяв і пішов від них.

— Це був жарт, — пояснив я для Яди, коли решта побряцала сходами вниз.

— Я здогадалася, — Яда обійшла мене, підійшла до вікна й визирнула на пришвартовану «Палю». — Ну, Мікі, Таку, Ковачу, чи хто ти там у біса такий, не хочеш познайомити мене зі своїм другом?

— А чого ж. Тоде, це Ядвіга. Як ти вже, вочевидь, знаєш, вона зі списантів. Ядо, це Тодор Муракамі, колега з, гм, давніх часів.

— Я посланець, — невимушено пояснив Муракамі.

Віддам їй належне — Яда навіть не кліпнула. Вона взяла простягнуту руку з трохи недовірливою усмішкою, а тоді притулилася до схиленого назовні вікна й склала руки.

Муракамі зрозумів натяк.

— Хочете знати, що робиться?

Я кивнув.

— Можна з цього почати.

— Гадаю, ти й сам можеш здогадатися.

— Гадаю, що ти можеш облишити ці вихиляси й просто сказати.

Він усміхнувся й торкнувся скроні вказівним пальцем.

— Вибач, сила звички. Гаразд, слухайте. Ось яка в мене проблема. Мої джерела повідомляють, що у вас тут набирає ходи революційних рух, і, можливо, достатньо серйозний, щоб розхитати корабель Перших родин.

— Твої джерела?

Знову усмішка. Не відступив ані на крок.

— Саме так. Мої джерела.

— Я не знав, що ви, народ, тут висадилися.

— Ми й не висадилися, — частка посланського спокою покинула Тодора, ніби він трохи витратив його на це визнання. Він насупився. — Як я вже сказав, доброчинна громадська справа. Мінімізація шкоди. Ти не гірше від мене знаєш, що ми зараз не можемо дозволити собі повстання неоквеллістів.

— Невже? — цього разу всміхався вже я. — А хто ці «ми», Тоде? Протекторат? Гарлани? Якась інша купка суперзаможних гімнюків?

Він роздратовано махнув рукою.

— Я кажу про нас усіх, Таку. Ти справді думаєш, що цій планеті потрібне саме ще одне Виселення? Ще одна війна?

— Для війни потрібні дві сторони, Тоде. Якби Перші родини погодилися прийняти програму неоквеллістів, і весь інститут реформувався, що ж. — Я розвів руками. — Тоді я не бачу жодної потреби у повстанні. Може, ти 6 з ними поговорив?

Насупився.

— Нащо ти так говориш, Таку? Не кажи, що купився на це лайно.

Я помовчав.

— Не знаю.

— Не знаєш? Що це за всрана політична філософія така?

— Це зовсім не філософія, Тоде. Це просто відчуття того, що з нас, мабуть, уже досить. Що, можливо, настав час спалити тих гімнюків к бісу.

Він насупився.

— Я не можу цього дозволити. Пробач.

— То чого б тобі просто не викликати сюди