Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

– Що трапилося? – наполягав Вальєн.

– У нашому світі був лише один дракон! Барр вічно лежав у сплячці. Люди зустрічали тільки Сойла, але чомусь вірили, що знають про драконів усе! А насправді…

– Подивися на мене! – Він ривком повернув її до себе. – Чому ти заговорила про це зараз? Чому сіпаєшся? Що не так?!

Мела опустила очі.

– Це, – кивнула на порожню дорогу. – Вибач. Я марна, як і відомості про Білого Дракона.

За мить я знову побачила демона. Він дивився трохи зніяковіло і винувато, якщо це взагалі можливо для бездушної потойбічної сутності.

Чаклунка дістала мішечок із благословенним сріблом.

– Підтягни рукав, Велне. Буде нестерпно боляче, зате вистачить на кілька діб, якщо пощастить – на цілий тиждень.

– Нестерпно – це сильніше, ніж зазвичай? – посміхнувся Яструб.

Мела витрусила на долоню жменю срібного пилу, кинула туди ж і мішечок.

– Злазь із лавки, – наказала, не відводячи погляду від демона.

– Та облиш…

– Я що сказала?!

Як не дивно, Вальєн послухався. Сів на дно воза, стягнув сорочку. Чаклунка накрила рукою його татуювання і закусила губу.

– Вибач, Велне.

І Яструб, захрипівши, упав горілиць.

– Двадцятикратна доза? – Очі демона розширилися від подиву. – Ви здатні таке витримати? – Можу заприсягтися, у його тоні було захоплення.

– Передай господареві, що благословенне срібло знищено, – тихо промовила чаклунка. – Йому нічого боятися.

– Як ви здогадалися, що він послав мене по…

– На його місці я б подумала про це насамперед.

Потойбічна сутність кивнула і зникла.

– Не лякайся, Тає, – почула я.

Тобто це було ще не все? Мені вже й боятись не хотілося. Сил не лишилося. Серце, демон, маніяк… Таке враження, що Творець вирішив добити мене сьогодні якщо не фізично, то хоча б морально.

– Що?

Але відповіді не було.

Я глянула на дорогу і здригнулася. Втомлена конячка щипала суху траву, а на возі лежали два безтямні тіла.

Не лякатися? Гаразд. Я збиралася серйозно запанікувати.