Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

49

Камілло

— Камілло!

Голос тренера гримів настільки, що, здавалося, його можна було почути й в Токіо. Я примружив очі, притискаючи телефон до вуха, й повільно зітхнув.

— Камілло! — повторив він, і я уявив, як його обличчя заливається червоним від гніву. — Де, бляха, тебе носить? Ти запізнюєшся на тренування вже як на години три!

— Хіба моє повідомлення вам не прийшло? — я відкинувся назад, торкаючись потилицею спинки крісла. — Лука, у всякому разі, мав вам передати.

— Ага, передав, — буркнув тренер, і я почув, як він важко видихнув. — Казав, що наш Ромео полетів до Джульєтти. Але, Камілло…

Його пауза була більш ніж промовистою. Я уявив, як він змахує рукою, намагаючись стримати емоції, і легка усмішка з’явилась на моєму обличчі.

— Тренере, не зліться, — додав я спокійно, піднявши очі до стелі. — Все під контролем. Завтра ввечері я повертаюсь.

— Завтра?! — його голос знову підвищився. — Навіть фінального тренування перед четвертим етапом не буде?!

— Я впораюсь і без нього, — запевнив я, і мої слова прозвучали настільки впевнено, що навіть я сам здивувався.

— Ох, Бореллі… — видихнув він у відповідь. — На зв’язку!

Я відклав телефон у кишеню своїх коричневих брюк, намагаючись заспокоїти своє серцебиття. Розмови з тренером завжди вимагали певної витримки. Проте зараз я не збирався дозволити нічому зіпсувати мій настрій.

Вставши, я поправив сорочку, провів рукою по волоссю й підійшов до дзеркала, щоб переконатися, що виглядаю пристойно. Не знаю чому, але ця ранкова зустріч з Вікторією здавалася мені значно важливішою, ніж будь-яке тренування, чи будь-що інше.

Я спустився сходами вниз до невеликої їдальні готелю. Аромат свіжозвареної кави, перемішаний із запахами свіжої випічки, створював дивну атмосферу затишку, хоча я знав, що затишок тут точно створювало не це..

Вікторія вже сиділа за столиком біля вікна, де ранкове сонце пробивалося крізь штори, граючи теплими відблисками на її волоссі. Вона перегортала меню, зосереджено дивлячись на текст, і, здається, не помічала мого наближення.

— Добрий ранок, — промовив я, сідаючи навпроти.

Вона підняла очі, і в її погляді я побачив ледь помітну тривогу, змішану з теплом.

— Привіт, — промовила вона, обережно усміхаючись.

— Дякую, що погодилась випити зі мною кави, — додав я, намагаючись не звучати надто офіційно.

— Відмовитись від кави з тобою було б… складно, — відповіла вона, і її слова прозвучали несподівано щиро.

Я підняв руку, покликавши офіціанта.

— Що будеш? — запитав я, відклавши меню вбік.

— Капучино, — коротко відповіла вона, продовжуючи дивитися на мене, ніби намагаючись розібратись у чомусь важливому.

— Навіть не сумнівався.. А для мене еспресо, — додав я, киваючи офіціанту.

Коли він пішов, я знову повернув свій погляд на Вікторію.

— То як твоя ніч? — запитав я, намагаючись розрядити напругу.

— Втомлива, але приємна. Луїза ще рано-вранці прибігла до мене, бо мала багато ідей щодо сьогоднішнього заходу і показу, — відповіла вона, притулившись спиною до стільця.

Я кивнув, намагаючись знайти правильні слова.

— А як твій ранок?

— Хм… голосний, — я злегка посміхнувся. — Мій тренер вважає, що я зриваю всі свої та його плани.

— Можливо, він правий? — її усмішка стала трохи хитрою, і я зрозумів, що вона вирішила мене трохи подражнити.

— Якщо так, то, може, це навіть на краще, — відповів я, і її сміх наповнив простір між нами теплом, яке я так давно хотів відчути.

Офіціант повернувся з нашими напоями, обережно поставив чашки на стіл. Аромат кави миттєво заповнив простір, і я спіймав себе на думці, що саме цей момент — спокій і легкість поруч із Вікторією — був для мене найкращим за усе.. І я дуже сумував за цим.

— Що? — запитала вона, помітивши мою задумливість. Її пальці легко торкались чашки, а погляд залишався спокійним, але уважним.

— Нічого, — відповів я, усміхнувшись. — Просто думаю, що, можливо, мій тренер мав рацію. Я часто дозволяю собі… відволікатись.

— І хто ж цей важливий відволікаючий фактор? — вона хитро припідняла одну брову, а її усмішка набрала грайливого вигляду.

— Не знаю, може, хтось із чудовим смаком до кави й нестримною любов’ю до метушливих міст? — я ковтнув кави, роблячи вигляд, що це незначна відповідь, хоча всередині напруга зростала.

Вікторія засміялась, і цей звук був, як свіже повітря після довгого дня.

— Камілло, ти іноді такий… — вона задумалась на мить, підбираючи слово. — Несподіваний.

— У чому саме? — я поставив чашку на стіл, нахилившись ближче, щоб ловити кожен її вираз обличчя.

— У всьому. То ти граєш роль надто впевненого чоловіка, то раптово стаєш тихим і серйозним. І все це одночасно дратує й… подобається, — вона знизала плечима, немов не розуміла, як таке взагалі можливо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍