Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Невже тобі подобається щось у мені? — я всміхнувся, спираючись на стіл ліктями. — Давай, скажи це вголос, гучніше. Я чекаю.

— Ох, навіть не мрій, Бореллі, — її очі блищали, утім вона точно вдавала байдужість. — Я просто вчуся терпінню.

— Терпінню? — перепитав я, піднявши брову. — То я твій тренер?

— Навряд чи, — Вікторія зробила ковток своєї кави, прикриваючи легкий усміх своєю чашкою. — Скоріше, постійний виклик.

— Це добре чи погано?

— М.. Ще не вирішила, — відповіла вона і, відставивши чашку, трохи нахилилась уперед. Її обличчя стало серйознішим. — Але, Камілло, скажи чесно… чому ти тут?

Питання було простим, утім її погляд змусив мене відчути себе майже розгаданим. Я відвів очі на мить, збираючи думки, але потім повернувся до неї знову.

—Тому, що хотів бути поруч, — тихо сказав я, і ці слова повисли між нами. — Здається, я вночі вже все тобі сказав, що тільки міг, Вікторіє.

Вікторія стиснула губи, намагаючись приховати свої справжні емоції. Але її очі говорили більше, ніж вона хотіла. Вони були теплими, трохи збентеженими, і водночас довірливими.

Вона відвела очі, наче шукала щось у філігранному візерунку чашки. Моя відповідь, здається, роззброїла її більше, ніж вона була готова визнати.

— Чому ти зараз такий…? — несподівано запитала Вікторія, піднявши погляд і зіткнувшись із моїми очима.

— Який саме?

— Наполегливий. Рішучий, — вона зробила паузу, трохи знизала плечима. — І… чесний.

— Ти хочеш сказати, що я тобі здаюсь таким лише зараз? — я посміхнувся, нахилившись трохи ближче. — Що ж, це означає, що ти нарешті починаєш мене по-справжньому знати.

— Камілло, припини, — вона закотила очі, а її щоки трохи почервоніли. — Ти, мабуть, думаєш, що вже виграв четвертий етап, так?

— Який етап? — удав, що не розумію. — Я тут просто п’ю каву з найчарівнішою моделлю в Мілані.

— Ох, залиш ці компліменти для когось іншого, — дівчина хмикнула, але усмішка все ж пробилась на її губах.

— Ні, серйозно, Вікторіє, — мій голос став м’якшим, майже пошепки. — Ти заслуговуєш чути компліменти. Частіше, ніж ти думаєш.

Її погляд затримався на мені трохи довше, ніж зазвичай. Можливо, вона шукала в моїх очах якусь підказку, чи це все просто гра. Але я знав, що грати з нею не хочу. Більше не хочу. Я тут не для цього.

— Камілло, — її голос змінився, став майже обережним. — Дякую, що ти прилетів. Я цього не очікувала.

— Я знаю, — тихо сказав я, відкинувшись назад і забравши свою чашку. — Але ти мала це очікувати. Завжди.

— Чому?

— Бо я той, хто завжди буде поруч, Вікторіє. Навіть якщо ти цього не хочеш.

Її губи злегка розкрилися, ніби вона хотіла щось сказати, але передумала. Замість цього вона просто підняла свою чашку, ховаючи емоції за ковтком капучино.

Ми сиділи ще кілька хвилин у мовчанні, але це мовчання не було незручним. Воно було наповнене чимось новим, чимось, що я не міг одразу пояснити, проте точно хотів зрозуміти. Однак, наша ранкова зустріч продовжилась не на багато. Несподівано Вікторії подзвонила Луїза, даючи зрозуміти, що їм час їхати на місце.

Ввечері, рівно на вказану годину, я вже стояв у просторій галереї, де мав відбутися сьогоднішній показ. Місце вражало своєю величчю: високі стелі, розкішне освітлення, що підкреслювало текстуру кожної картини, і м'який гул розмов, який лише додавав атмосфери. Я намагався пригадати, що саме розповідала Луїза про концепцію заходу, але її довгий монолог так і залишився для мене загадкою. Втім, це було неважливо. Все, що мало значення, — це можливість побачити Вікторію. І, здається, лише ця думка тримала мене на плаву серед цієї розкоші та метушні.

Поправивши свій темно-зелений піджак, я рушив далі, заглядаючи в одну з численних кімнат, заповнених картинами. Журналісти бігали туди-сюди, як мурахи, шукаючи вигідний кадр чи сенсаційну цитату. Я щиро сподівався, що вони не звернуть на мене уваги, хоча б цього разу. Проте марно.

— Сеньйоре Бореллі, можна декілька питань? — пролунав поруч голос, і за мить мене вже оточили люди з мікрофонами та камерами.

Я протяжно видихнув, внутрішньо готуючись до цього допиту, і зрештою кивнув, вирішивши відповісти.

— Що ви очікуєте від сьогоднішнього показу? Готові побачити свою дружину вперше на подіумі? — запитала молода журналістка, явно захоплюючись ситуацією.

Я ледь стримав усмішку й відповів:

— Я завжди готовий бачити свою дружину, шановні.

— Останнім часом ми зовсім не бачили вас разом, — прозвучав новий голос із натовпу. — Навіть доходили чутки, що ви розійшлися. Це правда?

Я закотив очі, більше від роздратування, ніж здивування. Вони справді знаходять час на ці дурниці? Піднявши руку, я демонстративно показав обручку.

— Обручку видно, чи декому потрібні окуляри для зору? — з ноткою іронії промовив я, посміхаючись. — Дякую, сподіваюсь, на цьому все.

Але навіть після цього вони продовжували кричати щось мені вслід, і я просто вирішив ігнорувати їх. Моя увага була прикута до іншого.