Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

тринькають. Легко прийшло — легко й піде. Ці гроші не дали їм нічого доброго. Так само, як і мої гроші тобі. Вони ж не перетворили тебе на конячку, моя чарівна мулице, правда?

Сварка, що виникла після цих його слів, тривала більше тижня. Скарлет чотири дні супилася, мовчазністю своєю натякаючи, що йому треба вибачитись, а далі Рет узяв і поїхав до Нового Орлеана, забравши з собою, попри Мамчині протести, Вейда, і пробув там, допоки роздратування Скарлет уляглося. Однак гіркота, що вона не змогла його упокорити, так і лишилася у неї в душі.

Коли Рет повернувся з Нового Орлеана, холодний і незворушний, Скарлет як могла приборкала в собі злість, закинувши її на задвірки пам’яті,— мовляв, «подумаю про це колись опісля». Їй неохота була зараз сушити собі голову чимось неприємним. Усю по вінця її переповнювала радість першого прийому, який вона збиралася влаштувати в новому будинку. Це мав бути пишний бенкет аж до ранку, пальмами у діжках, з оркестром, із запнутими полотном верандами, з такою вечерею, що на саму думку про неї набігала слинка в роті. Запросити на цей прийом Скарлет хотіла всіх своїх знайомих в Атланті — як давніх, так і нових, тих чарівних людей, з якими вона заприязнилася, її обернувшись із весільної подорожі. Збуджена приготуваннями до прийому, вона трохи забула про ущипливі Ретові зауваги і почувала себе щасливою — такою щасливою, як ще ніколи за кілька останніх років.

Це ж така втіха бути багатою! Приймати гостей і не рахуватися з кожним центом! Купувати найдорожчі меблі, вбрання, харчі й ніколи не думати про рахунки! Як чудово було мати змогу посилати чеки на чималу суму обом тітонькам, Полін і Юлейлії, до Чарлстона, а Віллові до Тари! Ой, і які ж дурні заздрісники ті, що твердять, ніби гроші — це не все! І як глибоко помиляється Рет, коли каже, що гроші не дали їй ніякої користі!

*

Картки з запрошеннями Скарлет розіслала всім своїм друзям та знайомим, давнім і новим, навіть тим, яких не любила. Не проминула навіть місіс Меррівезер, що повелася просто негречно, коли завітала до Скарлет у готель «Національ», або місіс Елсінг, що взагалі ставилась до неї вкрай холодно. Запросила вона й місіс Мід та місіс Вайтінг, хоч вони й недолюблювали її і цим запрошенням, очевидячки, були поставлені в скрутне становище, бо не мали відповідних туалетів для такого розкішного прийому. Ці вхідчини у домі Скарлет, або «посиденьки», як тоді повелося називати подібні вечірні розваги, щось проміжне між вечірками й балами, були найпишнішим світським зібранням за весь час існування Атланти.

Того вечора дім і завішаний полотнами кружганок заповнили гості, що пили її пунш із шампанського, споживали її пиріжки й устриці під соусом, танцювали під звуки оркестру, старанно заслоненого шерегом пальм та фікусів. Але не було серед них тих, кого Рет іменував «старою гвардією», окрім Мелані й Ешлі, тітоньки Туп та дядечка Генрі, подружжя Мідів та дідка Меррівезера.

Багато хто зі «старої гвардії», хоч із скрипом у душі, вирішив був прийти на ці «посиденьки». Одні з поваги до Мелані, інші тому, що відчували вдячність до Рета за врятування життя чи їм самим, чи їхнім родичам. Але за два дні перед прийомом Атлантою прокотився поголос, що до Скарлет запрошено й губернатора Буллека. «Стара гвардія» засвідчила свій осуд зливою карток, які посипалися на Скарлет з висловами жалю, що вони не можуть прийняти її люб’язного запрошення. А невеликий гурт давніх приятелів, що таки з’явилися, знічено, але рішуче покинув її дім ту ж хвилину, коли на порозі показався губернатор.

Ця образа з їхнього боку так приголомшила й розлютила Скарлет, що вся насолода від прийому геть пропала. Це ж готувалися такі добірні «посиденьки»! Вона стільки любові вклала в підготовку вечора, а тут майже нікого не було з давніх приятелів, і зовсім нікого — з давніх ворогів, яких мала б вразити пишнота її дому. Коли останній гість відбув на світанні, вона була б розплакалася і забилась в істериці, якби не боялася, що Рет вибухне реготом, що в його сміхотливих чорних очах вона прочитає: «А не казав я?», хоч він, може, і не вимовить цих слів уголос. Отож вона як могла приборкала гнів і вдала, ніби їй байдужісінько.

Лише на другий день перед Мелані вона дозволила собі спалахнути.

— Ти образила мене, Мелані Вілкс, а через тебе завдали мені образи й Ешлі, й усі інші! Ти ж добре знаєш, що вони не пішли б додому так рано, якби ти їх не потягла. Я ж усе бачила! Тільки-но я рушила з губернатором Буллеком у твій бік, як ти чкурнула геть, мов заєць!

— Я не вірила... Я не могла повірити, що він і справді буде в тебе,— відповіла Мелані з нещасним виглядом.— Хоч усі й казали...

— Усі? Отож усі базікали й пліткували про мене, так? — у нестямі вигукнула Скарлет.— Ти хочеш сказати, що теж не прийшла б, якби знала, що у мене буде губернатор?

— Так, не прийшла б,— тихо мовила Мелані, дивлячись долі.— Дорогенька, я просто не змогла б прийти.

— А згоріли б вони синім полум’ям! Отже, й ти завдала мені тяжкої образи, як вони всі!

— Ради Бога! — скрикнула щиро засмучена Меллі.— Я зовсім не хотіла справити тобі прикрість. Ти ж мені як сестра, дорогенька, ти вдова мого Чарлі й...

Вона несміливо поклала руку Скарлет на плече. Але та скинула її, ревно шкодуючи, що не може визвіритись на зовицю, як, бувало, визвірявся на когось Джералд у нападі шалу. Мелані, однак, витримала її гнівний спалах. І, дивлячись на сповнені люті зелені очі Скарлет, вона випростала свої тендітні плечі й пройнялась таким почуттям гідності, що аж дивно було при її дитинній постаті та обличчі.

— Мені жаль, що тобі це неприємно, моя люба, але я не можу спілкуватися з губернатором Буллеком або з будь-ким із республіканців та пристібаїв. І я не хочу бачитися з ними ані в твоєму домі, ані деінде. Навіть коли мені доведеться... навіть коли...— Мелані напружено шукала, яке б таке найгостріше слово сказати.— Навіть коли доведеться показати себе нечемною.

— То це ти ганиш моїх друзів?

— Ні, люба. Але вони твої друзі, а не мої.

— Ти ганиш мене, що я приймаю губернатора у себе в домі?

Приперта до муру, Мелані, однак, мужньо витримала погляд Скарлет.