Читати книгу - "Метаморфози"

Або, як Ромул колись, — задивившись на спис, що віддавна

561 Встромлений в землю, стирчав на горбі Палатінському й раптом

562 Зазеленів, бо тримало його вже не вістря, а корінь,

563 Бо не знаряддям убивчим уже, а гнучким, гінкорослим

564 Деревом був, що здивованих тінню окрило неждано;

565 Або як римлянин Кіп, коли в річці прозорій побачив

566 Роги свої — таки справді їх бачив! — і думав, що в хвилі

567 Образ оманний відбивсь. До чола став торкатись: під пальцем

568 Те, що побачив, одчув. Перестав тоді зір свій винити,

569 І, зупинившись, — а йшов переможцем над військом ворожим,—

570 Руки до неба підняв, одночасно звернув туди й очі:

571 «Що має значити, — мовив, — це чудо, боги? Якщо радість,

572 Хай на Квірінів народ, на вітчизну спаде. Якщо горе —

573 Хай воно стріне мене!» Спорудивши дерновий жертовник,

574 Палить вогні запашні, трав'янистий обкурює вівтар.

575 Хлюпає з чаші вино і, шукаючи віщого знаку,

576 Трепетні нутрощі вбитих овечок обстежує пильно.

577 Тільки-но глянув на них ясновидець тірренського люду,—

578 Безліч великих подій перед ним промайнули; щоправда,

579 Чіткості в них не було. Та, коли всепроникливий погляд

580 Він од жертовних тварин перевів на рогатого Кіпа,—

581 «Здрастуй, владарю, — промовив. — Гобі ж і рогам твоїм, Кіпе,

582 Будуть слухняні укріплення Лацію, вся ця місцевість.

583 Тільки, гляди, не барись! Увійди у відчинені брами.

584 Не зволікай же! Так доля наказує: прийнятий в Місті

585 Владарем будеш, і берло твоє не схитнеться повіки».

586 Кіп, це почувши, подався назад, відвернув, спохмурнівши,

587 Погляд од мурів міських. «На ліси та на гори, — жахнувся,—

588 Хай те пророцтво летить! На вигнанні я радше звікую

589 Вік свій увесь, ніж подамся володарем на Капітолій!»

590 Мовив і тут же народ, і поважний сенат на зібрання

591 Скликав, але перед тим приховав свої роги під мирним

592 Лавром, і тільки тоді він на пагорб, насипаний військом.

593 Вийшов. Молитву богам проказавши за звичаєм давнім,—

594 «Є тут, — промовив, — один; якщо з Міста він тут же не буде

595 Вигнаний, — стане царем. Не ім'я підкажу, а прикмету:

596 Виросли роги йому на чолі,— сповіщає провидець.

597 Варто ввійти йому в Рим — і рабами ви станете з вільних!

598 Міг би й тепер він крізь браму відчинену в місто прорватись,—

599 Я не дозволив на те, хоча з ним саме я найтісніший

600 Маю зв'язок. Відженіть якнайдалі, квіріти, від Міста

601 Мужа того, чи забийте в кайдани, якщо їх заслужить,

602 Чи умертвіть, щоб розвіяти страх перед лютим тираном!»

603 Як задзвенять, коли вдарить крилом своїм Евр ошалілий,

604 Сосен оголені стовбури, як загуде, колихнувшись,

605 Море, коли віддалік дослухатись до нього, так само

606 Зібраний люд зашумів. Хоч який невиразний був гомін,

607 Чулось питання одне, мов луною підхоплене: «Хто він?»

608 Вже й оглядають чоло один одному: в кого ж ті роги?

609 Кіп їм ізнову: «Кого так шукаєте, — в ваших руках він!»

610 І, з голови свій вінок, хоч юрба не давала, зірвавши,

611 Лоб оголив, де злих намірів свідчення — роги стирчали.

612 Очі відводить усяк; мовби шелест пішов по зібранню,

613 І на чоло його, слави та почестей гідне, дивились —

614 Хто в те повірити б міг? — неохоче. Зневаги, одначе,

615 Довго не стерпіли — й знову заклали вінець урочистий.

616 Знатні ж, оскільки ти в місто ввійти не наважився, Кіпе,

617 Стільки тобі, замість дару почесного, поля вділили,

618 Скільки, за плугом важким ідучи, ти зумів оборати

619 Парою добрих волів од світанку до заходу сонця.

620 Потім у мідний одвірок, щоб подиву гідна подія

621 В пам'яті довгі тривала віки, вкарбували ці роги.

622 Нині, співців божества, підкажіть, невсипущії музи,—

623 Ви ж бо те знаєте: вас не одурює давність розлога,—

624 Як це до ряду святинь у високому Ромула місті

625 Острів, що Тібр його жовтий омив, залучив Короніда.

626 В Лації мор небувалий колись розгулявсь у повітрі.

627 Кров із блідих занепалих людей випивала хвороба.

628 Врешті, втомившись ховати мерців, зрозумівши, що марно

629 Всі їх зусилля пішли, що біді й лікарі не зарадять,

630 По допомогу до неба звертаються: в Дельфи, чий камінь —

631 На серединному місці землі, до оракула Феба

632 Йдуть і благають, щоб сонячний бог рятівним віщуванням

633 Лихо від них одвернув, покінчив з моровицею в місті.

634 Місце, де храм був, і лавр, і грімкий сагайдак Аполлона —

635 Все затремтіло нараз, і з глибин потаємних святині

636 Голос триніжок подав, схвилювавши серця переляком:

637 «Те, що шукаєте, римляни, тут, — поблизу слід шукати.

638 Йдіть, щоб рятунок найти поблизу. Бо не сам Аполлон вам

639 Поміч у скруті подасть на цей раз, тільки син Аполлона.

640 З добрим знаменням — у путь, до нащадка мого, вирушайте!»

641 Щойно розважний сенат ознайомився з волею бога,

642 Щойно довідались, де б міг селитися Фебів нащадок,—

643 До берегів Епідавра негайно судно споряджають.

644 Ось воно вже підпливло, побережжя торкнувшись опуклим

645 Днищем, — і стали посли перед радою грецьких старійшин:

646 Просять, щоб їм дали бога, котрий покінчив би,