Читати книгу - "Подорож на край ночі"

не на гроші, а задля розваги. Але Ґюстав лютився.

Тож одного вечора, коли йому не повелось, він, ідучи, звернувся до нас з отакими словами:

— Панове, я прошу вас стерегтися! З людьми, з якими знаєтесь, я, бувши вами, поводився б обережно! Тут, до речі, одна чорнявка цілими днями крутиться біля вашої клініки! І, як на мене, занадто часто! А підстави вона має! Якщо до когось із вас прийде з'ясовувати стосунки, я не здивуюсь анітрохи!

Ось як підступно поставив нас перед фактом Ґюстав Мандамур, коли виходив з більярдної. І таки приголомшив нас! Проте я притьмом отямився, відповів спокійно:

— Що ж, дякуємо, Ґюставе. Тільки я от не знаю, про яку чорнявку ви говорите. Здається, ще жодна жінка з наших колишніх хворих ніколи не скаржилась на кепське лікування. Йдеться, мабуть, про якусь божевільну… Ми знайдемо її. А зрештою ви маєте слушність: про такі речі краще знати. Ще раз дякуємо, Ґюставе, за попередження… На добраніч!

Робінзон з переляку не міг навіть підвестися. Поліцай пішов, а ми заходились обговорювати його повідомлення. Звичайно, всупереч усьому це могла бути й не Мадлон… Адже повз клініку ходить чимало жінок. А проте ми мали вагомі підстави вважати, що то саме вона, і цієї думки було досить, щоб набратися страху. Якщо це Мадлон, то які її наміри? А передусім: де бере гроші, аби стільки місяців жити в Парижі? Якщо кінець кінцем з'явиться сама, треба негайно підготуватись.

Я сказав:

— Послухай, Робінзоне, настала вирішальна мить, треба на щось наважитись і покінчити з цим клопотом… Чого ти хочеш? Може, повернешся разом з нею до Тулузи?

Він відповів досить твердо:

— Я ж казав, що ні! Нізащо!

— Гаразд! Але якщо ти справді не хочеш повертатися до неї, тобі найкраще бодай на якийсь час поїхати за кордон. Тільки там ти справді виплутаєшся з халепи… Не поїде ж вона за тобою аж туди? Ти ще молодий. Набрався б поважности… Відпочив… Я дам тобі трохи грошей і — щасливої дороги! Така моя думка. Невже не бачиш, що тут тобі зараз не місце? Хіба це може тягтися безкінечно?

Якби Робінзон мене послухав і відразу виїхав, це мене влаштувало б. Але він не поїхав. Натомість відповів:

— Фердінане, ти глузуєш із мене! В мої літа це жорстоко! Ти хоч поглянь на мене! — Робінзон нікуди не хотів їхати. Він, зрештою, втомився мандрувати й приказував: — Я не хочу їхати кудись далі, даремно ти вмовляєш мене… Даремно стараєшся… Я нікуди не поїду.

Ось так відповів Робінзон на мою дружбу. Але я наполягав.

— А якщо Мадлон, — припустив я, — донесе на тебе з приводу смерти старої Анруй? Ти ж сам казав, що на таке вона здатна.

— До лиха! — відповів Робінзон. — Нехай робить, що хоче.

То були нові слова з його вуст, бо раніше він ніколи не здавався на ласку долі.

— Принаймні пошукай собі роботи, може, десь на заводі, щоб ти не був змушений сидіти ввесь час у клініці. Якщо Мадлон з'явиться знову, ми попередимо тебе.

Парапен був такої самої думки, як я, і навіть сказав з цієї нагоди кілька слів. Певне, моя дискусія з Робінзоном переконала його, що йдеться про поважні й невідкладні речі. Ми мусили зробити все, аби знайти Робінзонові безпечніше місце. Серед наших знайомих був один підприємець, виробник кузовів, що був удячний нам за невеличкі цілком делікатні послуги, які ми надавали йому в критичні хвилини. Він охоче погодився взяти Робінзона з випробувальним терміном. Це була неважка й пристойно оплачувана робота.

— Леоне, — сказав я вранці, коли Робінзон уперше мав іти до майстерні, — не роби дурниць на новому місці, інакше всі одразу дізнаються про твою вдачу… Приходь на роботу вчасно… Не йди раніше за всіх… Вітайся з колегами… Взагалі поводься добре. Ти на пристойному підприємстві, тебе відрекомендували…

А проте його одразу ж звільнили: поліційний викажчик із сусіднього підприємства побачив, як Робінзон заходив до приватних покоїв начальника. Цього вистачило. Рапорт. Баламутство. Звільнення.

Отож, утративши місце, Робінзон за кілька днів знову повернувся до нас. Доля!

Десь чи не того самого дня він почав кашляти. Ми обстежили його й виявили хрипи в усій верхівці правої легені. Тепер йому не зосталося нічого, як сидіти в кімнаті.

Невдовзі в суботу саме перед вечерею в приймальному покої з'явилась відвідувачка. Просилася особисто до мене.

То була Мадлон — у невеличкому крислатому капелюшку та рукавичках. Це я добре запам'ятав. Мадлон виявилася саме до речі, тож я відразу, не гайнуючи час на вступи, все їй виклав, не давши розтулити рота:

— Якщо ви хочете побачитися з Леоном, я змушений вас застерегти, наполягати на зустрічі не варто, можете йти назад… Він тяжко хворий: уражені легені й негаразд із головою. Бачити його не можна. А втім, йому нема про що розмовляти з вами.

— Нема про що? — не вгавала Мадлон.

— Так, нема… — я додав: — Надто з вами.

Я гадав, Мадлон почне мені очі вибирати. Ні, зціпивши зуби, вона стояла й тільки хитала головою, намагалася відшукати те місце, де лишила мене в своїх спогадах. Мене там уже не було. Я теж змінив своє місце, навіть у спогадах. У такій ситуації якийсь чоловік, здоровань, нагнав би на мене страху, але її я нітрохи не боявся: вона, як кажуть, була слабша, ніж я. Мене здавна спокушало бажання надавати лящів голові, де клекоче лють, аби побачити, як від єдиного удару враз обернуться в інший бік усі пристрасті, що виповнюють голову. Це гарно, мов чудовий маневр під вітрилами в розбурханому морі. Кожен гнеться, куди повіє вітер. Саме це я й прагнув побачити.

Принаймні вже років двадцять мені муляло це бажання: на вулиці, в кав'ярні, повсюди, де сперечаються більш-менш агресивні, язикаті й дріб'язкові люди. Та я ніколи не смів, просто боявся, що мене поб'ють, боявся сорому бути побитим. Але нині мені вперше трапилась чудова нагода.

— Ти заберешся звідси чи ні? — сказав я Мадлон тільки для того, аби ще дужче розсердити її, довести до нестями.

Мадлон не впізнала мене, коли я заговорив таким тоном. Вона якомога в'їдливіше посміхнулась, немов показуючи мені мою сміховинну нікчемність. І тут я двічі навідліг затопив їй у пику.

Схопившись за голову, Мадлон упала на великий рожевий диван. Вона хапала ротом повітря й скімлила, мов побите цуценя. Потім немов одумалася, схопилась, легка й звинна, й переступила поріг, навіть не обернувшись. Я нічого не побачив. Отже, мусив братися спочатку.

Усі наші