Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

голосами невдоволених, старшина завмерла в марному очікуванні появи гетьмана. Узагалі ситуація виглядала так, що дехто з генеральних старшин війська бажав не брати на себе відповідальність за будь-які кроки, котрі могли в майбутньому накликати гнів Хмельницького на свою голову, а дехто, навпаки йшов на такі заходи, котрі викликали загальне обурення козацької черні. Так, полтавський полковник Пушкар зробив спробу вивести з табору свою кінноту і податися з нею в невідомому напрямку. Утім, його спробу було припинено доволі безцеремонно – обурені козаки роззброїли полтавських комонників і заарештували їх у повному складі, залишивши очікувати розпорядження гетьмана щодо їх подальшої долі. З'явилися, як то нерідко буває, й сексоти, котрі потяглися до польського табору, маючи на меті виміняти свої мерзенні життя на можливі послуги, що знадобилися б полякам. Був серед тих старшин і полковник Криса, котрий радо відкрив королеві всі плани керівництва козацького війська на найближчий час і, не вдовольнившись такою зрадою, запропонував загатити течію Пляшової нижче козацького табору, з метою викликати там повінь і капітуляцію козаків. Були й інші, котрі навперейми намагалися довести полякам свою лояльність. Але таких було зовсім мало. Основна маса козацької старшини залишалася вірною ідеям, які обстоювала ще з часів Жовтих Вод. На скликаній загальній раді був обраний на час відсутності Хмельницького наказний гетьман, котрим став популярний серед сіроми Филон Джеджалій. Але скоро симпатії черні перемінилися, і булава наказного гетьмана перейшла до полковника Гладкого – вибір не надто вдалий, позаяк Гладкий з перших годин гетьманства продемонстрував незрозумілу пасивність, викликану небажанням проводити за відсутності Хмельницького будь-яких активних дій. Іван, звернувшись до нього з проханням відрядити його на чолі двох полків для атаки ворожих позицій, отримав у відповідь невиразне мугикання і виразний заперечливий жест.

Тим часом поляки підвезли з Бродів важкі гармати і почали готуватися до бомбардування погано захищеного від вогню мортир табору, а кілька тисяч обозної челяді під керівництвом панів Гетканта, Пшиємського і Убальда почали зводити високі редути для встановлення гармат і мостити загату на річці. Не залишалося нічого іншого, аніж спробувати домовитись з королем якщо не зброєю, то за допомогою дипломатії домогтися найменших для себе наслідків невдалої військової кампанії. Тож на восьмий день облоги до королівського табору вирушили Криса (який там і залишився), наказний гетьман Гладкий і писар Переяславець. Чи варто й казати, що запропоновані Яном Казимиром умови здачі примусили схилити голови сивочубих Гладкого і Переяславця?

– Що ж, ви самі до мене прийшли, – карбував слова король, і очі його блищали холодним блиском. – Прийшли, аби врятувати свої життя від неминучої загибелі. Я надам вам таку можливість. Але для цього вам належить дещо зробити.

– Ми готові вислухати умови вашої величності, – тихо, але з відчуттям самоповаги вимовив Гладкий.

– Умов зовсім мало, – вуста Вази скривилися в глузливій посмішці. – В полон до мене вирушають усі полковники козацького війська. Половину з них буде страчено у покарання за бунт, решта ж залишиться в якості заложників за Хмельницького і Виговського. Ви віддаєте мені всіх польських полонених – від шляхтича до останнього жовніра, віддаєте у цілості, живими і здоровими. Ви розриваєте на віки вічні свій поганський союз з татарами. Ви складаєте зброю і присилаєте до мого обозу всю свою артилерію, перед моїм шатром ви складаєте свої хоругви, бунчуки, литаври, булави й перначі. Ви урочисто клянетеся повернутися до умов Куруківської угоди і розпускаєте своє військо по маєтках шляхетного панства, тобто туди, де й належить перебувати підлому хлопству. І лише тоді ми збираємо сейм і на ньому вирішуємо вашу подальшу долю. У противному разі я втоплю в Пляшовій вас усіх до одного, не зглянуся ні на жінку, ні на дитину. Я все сказав, панове схизмати, можете вирушати до свого табору і передати, що моє терпіння має кінцеву межу і я не погоджусь чекати надто довго. – Ян Казимир стер гаптованою хусточкою з обличчя дощову краплю, котра впала з відкинутого догори забрала його срібного, із золотою насічкою, арме,[63] і притримав наполоханого громом коня. – Тим більше тут надто вогко, і я не бажаю сидіти в цьому баговинні.

З тим і поїхали старшини до свого табору. А на ранок наступного дня, після стихійно зібраної чорної ради, на стіл Яна Казимира лягла письмова відповідь Війська Запорізького, у котрій козаки відмовлялися видати старшин і клейноди, полонених і артилерію, але погоджувалися на припинення союзу з Кримом і повернення на Україну польських панів (тільки не збройних загонів жовнірства). Тієї миті, коли король дочитав лист, Станіслав Освенцім удруге за своє життя почув від короля таку брудну лайку, яку не чув навіть у корчмі від п'яних кондотьєрів.

Того ж самого дня в козацькому таборі було зібрано чергову загальну раду, і булава наказного гетьмана перейшла з рук нерішучого полковника Гладкого до кальницького полковника, котрий, несподівано для себе опинився найбільшим авторитетом у велетенському війську. Міцно стиснувши зуби, Іван Богун прийняв з рук полковника Гладкого булаву, стримано подякував за честь і промовив:

– Ви віддали мені в руки булаву і власні життя. Знайте ж, лицарство: або я виправдаю ваші сподівання, або прийму смерть у бою поряд з вами! Розходьтеся з Богом, пора припиняти раду…

Від спогадів вивело дзеленчання обладунків. Іван перевів погляд з пагорбів зайнятих польською арматою, на того, хто став поряд, і побачив Омелька.

– У Чигиринському полку двадцять козаків щойно накрило, – глухим голосом мовив Деривухо, не дивлячись на Івана. – Один постріл – два десятка мерців. Виводь нас звідси, Іване.

Іван зітхнув.

– Ти вважаєш, я повинен дати команду полишити табір? – запитав він.

– Я вважаю, ти повинен припинити цю бійню.

– Але це… Це ж початок нової бійні, може, ще більш страшної аніж та, котру переживаємо. Гадаєш, ляхи не готові до того, що ми підемо на прорив?

– Звичайно, готові.

– Тоді наказ про вихід з табору стане смертним вироком для тисяч козаків.

– Так.

– Вони обрали мене наказним гетьманом для того, щоб я зберіг ці життя.

– Бути гетьманом важко.

Зовсім поряд, прориваючи яму в розмоклій після останніх злив землі, вдарила велика чавунна куля. Бризки, змішані з клаптями дерну і шматками масного чорнозему, здійнялися в повітря і за мить посипалися на голови козакам.

– Ти повинен дати такий наказ! – Омелько, не помічаючи наслідків близького вибуху, схопив Богуна за металевий наплічник і заглянув йому в очі.

Хвилину Іван мовчав. Напруженим поглядом дивився в обличчя побратима, немов хотів знайти там щось таке, що раніше вислизало від його погляду.

– Омельку, – нарешті мовив