Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

вірили, й забавлявся з того, що ніхто відважний його так само прямо не спитає: то й вам, друже, не вірити?.. Давній парадокс, із гімназійного курсу логіки: критянин сказав, що всі критяни брехуни; чи правду сказав критянин? Парадокс без розв'язку — за теоремою Гьоделя, в кожній аксіоматичній системі є твердження, якого в межах цієї системи справдити неможливо. Але коли в межах системи перебуваєш ти сам, то від такого знаття захитаний світ починає пливти, всі речі рушаться з місць, як у страшному сні, де переходиш замерзлу ріку і зненацька насередині лід починає колотись тобі під ногами, відкриваючи чорну безодню: якщо підозрювати зрадника в кожному, в товаришеві, який виніс тебе на собі з-під куль (та чи ж справді так воно було? чи не був то тільки такий хитрий трюк, умисне підстроєний, мов ті енкаведистські засідки-«бочки» з інсценізованою стріляниною, щоб одурена жертва повірила, буцімто її «одбили свої», й розказала гаданим «своїм» усе, чого з неї не вирвано в тюрмі під тортурами, — звідки можеш знати, як то направду було, адже, крім «Стодолі», інших свідків тому фатальному травневому переходові не лишилося, а сам ти був тоді непритомний?..), — якщо нікому отак не вірити й за всім убачати ворожий підступ, то як тоді жити, і як — не збожеволіти?

А може, «Стодоля» й збожеволів? Не витримали нерви, щось йому помішалось, — а ніхто з групи не завважив, не спинив?..

Большевики так дуріли, і нерідко. І стрілялися в них, і з вікон викидались їхні очільники. Адріян давно перестав із того дивувати — відколи вгледів раз у бою, як за краснопогонниками, що кинулись навтьоки, біг навздогінці їхній майор, малий і щуплоплечий, мов ґном у ґротескових накрилках нараменників, і з криком: «Стой… твою мать!», стріляв утікачам у спини — і кількох таки поклав, поки «Ворон», першим отямившись од загального заціпеніння (бо такого чуда — офіцер стріляє в спину своїм людям — ніхто з повстанців доти на очі не бачив!), — не скосив ґнома короткою чергою. Адріян надовго запам'ятав тодішній спільний порух співчуття до живих ворогів, — доти йому траплялося жаліти лиш мертвих, коли лежали серед ліса непідібрані, в чужих одностроях, із заскленими очима в небо (подумки дорікав їм: ти чого до мене прийшов?..), — а тоді подумалося, що всі звірства гарнізонників, і їхнє непросипуще чорне пияцтво, їхні дикі вибухи ірраціональної люті (десь на смерть забили шомполами дядька, що приїхав у ліс по дрова, десь ізчинили стрілянину по дітях, які з'їжджали з гори на санчатах, і одне вбили…) — мусили походити не з самого тільки почуття безкарности («Нам всьо можна!» — гаркнув один такий п'яний Ванька, коли селяни прийшли скаржитися «панові офіцеру», що «так не можна»), а й із того, що на клекочучій партизанкою чужій землі ці люди, перетворені на ґвинтиків, — як ґвинтики ж і ламалися, не видержавши натиску: як у страшному сні, їм цілий час коловся під ногами лід, а ззаду чигав який-небудь свій майор у нараменниках, щомиті готовий стрелити в спину. А майорові, своєю чергою, — якийсь його зверхник, а тамтому — ще вищий, і так аж до самого Сталіна: всі всіх боялись, і ніхто нікому не вірив. І це й була головна формула їхньої влади, котру вони несли з собою, як масове потьмарення ума, — зробити так, щоб ніхто нікому не вірив. Щоб ніхто нікого не любив — бо довіра можлива тільки між люблячими. Власне цього вони від нас домагалися, в цьому мала бути їхня перемога.

І тепер його додатково злостило те, що він чув у собі і в хлопцях цей самий гнійний вірус — роз'їдаючу труту мовчазної підозри. Хоч і гнав од себе думку про найгірше, вона була вже в ньому, в них усіх — уже вприснута в кров, як оте «щеплення», що дістали арештовані в К., — по чім ґебе неждано-негадано пустило їх додому, і до місяця всі сімдесятеро щеплених сконали од незнаної недуги. Найпринизливіше почуття для чоловіка — ніби ти, сам не помітивши коли, піддався і, мимо власної волі, поводишся так, як собі бажає противник. І все, що давало тобі силу — дружба, побратимство, любов, — починає розпадатися зсередини, точене сумнівом. Ти сам робиш за ворога його роботу — сам колеш собі під ногами лід, цюкаючи топірцем у ритмі серцевих ударів…

А може, «Стодоля» просто не ризикнув іти з бесагами назад по лісі, коли розвиднілося, й зараз десь пересиджує, чекаючи ночі?.. Та й де, в селі?

А чом би й ні — станичний міг його сховати. Ще є надія, треба лиш зачекати до ночі. Мало що могло трапитися.

Адріян розумів, що вони тут без нього вже обгризли між собою на суху кістку всі ймовірні версії того, що могло трапитися, — а його поворот мовби влив у них нові сили, для заходу на друге коло. Справді, чого лиш на війні не трапляється. За інших обставин, себто якби «Стодоля» був тут, він би розповів їм про міліціянта, якого стрів у місті, за три і півповерха до призначених дверей. «Уходите, там капкан»… А тепер ні, тепер уже не розповість. Навіть якщо «Стодоля», дасть Біг, вернеться, живий і здоровий, — все одно не розповість. Тільки в звіті, провідникові. Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить.

Ні, провідник колись казав йому інакше, — давно, ще у Львові, за німців, у той недобрий час, коли наші люди упадали геть непояснимо — коли ґестапівці розстрілювали членів ОУН на вулицях, пізнаючи їх серед перехожих так безпомильно, мов фотокартки наші в кишенях мали, аж доки не з'ясувалося, що таки й мали, і не лише фотокартки, — що ще в листопаді 1939-го в Кракові, на спільній раді ґестапо й НКВД, совєти передали німакам списки всіх політичних справ, які дістались їм од поляків, і всі, хто вступив в ОУН за Польщі, мусили зникнути, піти в підпілля: «Запам'ятай, — казав тоді йому провідник, — навіть якщо зраджу я, ти не зрадиш ніколи». І він запам'ятав — по тому, як йому при тих словах пороснули мурашки вздовж хребта. На ввесь вік запам'ятав: він — вартовий, що не сміє покинути стійки, навіть коли би зостався сам-один.

А прецінь не був один.

Обличчя «Левка» й «Ворона», стурбовані й насурмонені в примарному гасовому посвіті (Гельця таки взялася запарити гербати — єдино розумна річ, до якої можна було вдатися, щоб заховати видимість ненарушеного порядку), будили в ньому зараз незвичну, болісну ніжність — так, ніби, молодші за нього