Читати книгу - "Мерзенна сила"

Візер все ж мав би вже бути тут. Тобто в принципі мені, звичайно, все одно, але, між нами кажучи, це вже трохи занадто, вам не здається? Приїжджаєш, а тут…

— Сподіваюся, з ним нічого не трапилося… — тільки й протягнула Фея.

— І хто б міг подумати, що саме в такий день його кудись понесе, — Джулз дратувався дедалі сильніше.

— О, здається, хтось іде, — полегшено мовив Філострато.

Це й справді був Візер, але не сам; до того ж вираз обличчя заступник директора мав іще непритомніший, ніж завжди, — і на те були свої причини. Візера ганяли по його власному інституту, наче якогось лакея. Йому не дали навіть увімкнути подачу повітря до кімнати Глави, а відразу ж трохи туди не вломилися — і, подумати тільки, «Мерлін» (якщо тільки то й справді Мерлін) не звернув на Главу жоднісінької уваги! Найгірше ж було те, що поступово стало ясно: ні те ходяче страховидло, ні його перекладач аж ніяк не збиралися прогавити сьогоднішній бенкет. Ніхто краще за Візера не розумів, яким ідіотом він виглядатиме, представляючи Джулзу обірваного старого священика, не здатного двох слів зв’язати англійською, а вже й поготів — когось схожого на шимпанзе-сновиду, що ні з того ні з сього натягнув на себе мантію доктора філософії. Про те, щоб розповісти директорові все, як є, не могло бути й мови. Джулз був чоловіком доволі простодушним, і слово «середньовіччя» асоціювалося в нього здебільшого зі словом «дикунство», а слово «магія» пробуджувало спогади хіба про «Золоту гілку». Після того, як вони побували в кімнаті для тренування об’єктивності, довелося тягати за собою ще й Фроста зі Стадоком — і це теж не додавало Візерові гумору. На додачу до всього тієї самої миті, коли вони, привертаючи до себе погляди всіх, хто зібрався у вітальні, підійшли до Джулза, гаданий Мерлін, бурмочучи щось собі під ніс, упав у найближче крісло і заплющив очі.

— Любий мій пане директоре, — почав, важко дихаючи, Візер (йому трохи бракувало повітря), — це, поза всіляким сумнівом, одна з найщасливіших хвилин у моєму житті. Сподіваюсь, ви добре доїхали і не сумували, доки мене не було… Бачите, на превеликий жаль, склалося так, що я змушений був відлучитися саме тоді, коли вже збирався вийти вам назустріч. Просто-таки дивовижний збіг обставин… в той же час до нас прибув один дуже визначний гість, іноземець…

— І хто ж це? — обірвав свого заступника Джулз. Голос у нього звучав не надто приязно.

— Дозвольте мені відрекомендувати вам… — знову заговорив, відступивши на крок убік, Візер.

— Ви маєте на увазі його? — вражено поцікавився Джулз.

Гаданий Мерлін розвалився у кріслі, звісивши руки мало не до підлоги і схиливши на один бік голову; очі в нього були заплющені, а обличчям блукала ледь помітна посмішка.

— Він що, п’яний? Чи хворий? І взагалі, хто він такий? — допитувався директор.

— Це, як я вже казав, іноземець… — заходився пояснювати Візер.

— Нехай, але ж це не причина, щоб спати, коли його знайомлять зі мною, правда?

— Тсс, — Візер приклав до губ пальця і відвів Джулза трохи вбік. — Є, знаєте, певні обставини, — продовжував він упівголоса, — їх зараз дуже складно пояснити… мене й самого захопили зненацька… якби я встиг, то, звісно, порадився б із вами. Словом, наш визначний гість трохи втомлений після довгої подорожі, а крім того, гадаю, він чоловік доволі ексцентричний…

— Але хто він такий? — наполягав Джулз.

— Його звуть… е-е… Амброзій, доктор Амброзії..

— Ніколи про такого не чув, — роздратовано обірвав Візера директор. За інших обставин він, можливо, й не зізнався б у цьому, але сьогодні все йшло зовсім не так, як йому хотілося, і терпіння у нього залишалося дедалі менше й менше.

— Про нього взагалі поки що мало хто чув, — сказав Візер, — але дуже скоро його ім’я буде відоме кожному. Власне тому…

— А то що за один? — знову перебив його Джулз, киваючи на справжнього Мерліна. — Цьому, здається, нічого не бракує…

— Це просто перекладач доктора Амброзія.

— Перекладач? Англійською говорить?

— На жаль, ні. Він, знаєте, якийсь трохи несьогосвітній.

— А ви що, не могли знайти когось іншого, не священика? Не подобається мені його вигляд. Нам тут такі взагалі ні до чого. Гей! А ви хто такий?

Це питання адресувалося Стрейкові, який саме пробирався до директора.

— Пане Джулз, — почав він, — я несу вам послання, яке ви мусите вислухати. Я…

— Заткніться, — прошипів Фрост.

— Справді, пане Стрейк, зараз не час… — завторував професорові Візер, і вони вдвох відтіснили колишнього панотця від директора.

— Послухайте-но сюди, пане Візер, — мовив Джулз. — Скажу вам відверто, я дуже, дуже незадоволений. Що тут робить ще один священик? Не пригадую, щоб він коли-небудь раніше потрапляв мені на очі — цього б я вже не забув, можете мені повірити! Доведеться нам із вами серйозно поговорити, дуже серйозно. Таке враження, що ви призначаєте на посади людей у мене за спиною… та наш інститут так узагалі скоро перетвориться на якусь семінарію! Ну, знаєте, я цього не потерплю. І британський народ теж не стане цього терпіти.

— Ясна річ, — відразу ж погодився Візер. — Повірте, я дуже добре розумію ваші почуття. Ви можете цілковито на нас покластися. Я все вам поясню, як тільки… Здається, доктор Амброзій уже трохи прийшов до тями, та й час уже переодягатися до бенкету… Пробачте, ось і він сам. Отже, це — доктор Амброзій.

Останній і справді під пильним поглядом справжнього Мерліна щойно підвівся з крісла і ось тепер наблизився до них. Джулз похмуро простягнув руку, і бродяга, дивлячись кудись удалину і вельми загадково посміхаючись, схопив її і довго тряс. Директор зауважив, що подих у доктора не надто свіжий, а долоня широка й мозоляста. Однозначно, дивний гість зовсім йому не сподобався, не кажучи