Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

балет і хор! Я, правда, жодної вистави так і не встиг побачити, бо мені дозволили переночувати в таборі тільки три ночі.

Спати на такому сіннику було дивно, бо солома від тривалого вжитку давно перетворилася там на якусь дрібну січку. Про запах і про колір найліпше взагалі не згадувати. Організація побуту в таборі була жахлива. Щовечора люди вишиковувались у велику чергу, щоби позичити теплі коци, залишаючи в заставу документи. А вранці таку саму довгу чергу треба було вистояти, щоби віддати коци. Стояти мусили надворі, в холод, а іноді й у дощ. Слабкі та хворі не витримували цього знущання. Була там камера схову, де необережні іноді залишали свої речі. І, хоча, за графіком, камера та мусила працювати від сьомої ранку до дев’ятої вечора, солдати, котрі там чергували, мали звичку йти до міста на пиво і вертатись аж через кілька днів. Але ті, хто не віддавав своїх валізок до камери схову, часто втрачали їх назавжди…

— А що з гігієною? — поцікавилася Софія.

— Ліпше вам того не знати. Душ був у великій залі без вікон, де вздовж стін зі залізних кранів стікала крижана вода просто на цементну підлогу, прикриту дерев’яним настилом. На жодній стіні не було навіть одного цвяшка, на який можна було би повісити речі. Певно, вважали, що туди треба приходити вже голим. Але то складно було зробити, бо в кімнатах ночували разом і чоловіки, і жінки, і діти. Я вирішив цю проблему так: приходив у душ удосвіта, коли ще всі спали, а одяг вішав на один із двох кранів, які не текли. Тільки одного разу я зустрів у душі ще когось: то був литовець, котрий уперто намагався з допомогою обмилка і крижаної води випрати якесь чорне убрання. Сам він виглядав чистим і був навіть поголений.

— Жах. А їдальня? — спитала Софія.

— Не набагато ліпша за душову. Брудні столи і лави. Довга черга по їжу. Щоб отримати свою порцію, треба було мати власний посуд. Хто не мав посуду, не міг їсти. Стара консервна бляшанка була там справжнім скарбом. Я не мав свого посуду, тож довелося позалицятися до кухарки, котра, на моє щастя, виявилась українкою, — вона щоразу позичала мені посуд на півгодини. Хто мав невелику тару, намагався вистояти чергу двічі, але то мало кому вдавалось. Уранці давали чвертку білого хліба і склянку кави з конденсованим молоком. На обід — знову чвертка хліба і тарілка густої вівсянки.

— Якщо похарчуватися так кілька тижнів, точно захворієш на цингу, — зітхнула Софія.

— Але мало хто дочекався своєї цинги в таборі. Щовечора до спальні приходила комісія, яка ретельно перевіряла документи і щоразу відбирала в когось дозвіл на проживання, керуючись нікому не знаними критеріями. Наступного ранку такій людині слід було йти геть. Через три дні так само зробили й зі мною. Ще на день мені вдалося залишитися, бо я подав офіційну скаргу, але потому таки довелося забиратись.

— Ох, се так само в Австрії,◦— сказав Вільгельм. — Утікачі з радянської зони ризикують життям, аби дістатися до вільної території, а там їх зустрічають так само, як у сталінських таборах, і намагаються відіслати назад. Поки тривала війна, всім потрібні були солдати і робоча сила, а тепер, коли війна скінчилася, їх готові постріляти, тільки щоби не годувати.

— Ходімо сюди, це варто побачити, — сказав Лебідь, і вони повернули до міської лазні. — Будинок сей спорудив один із ваших родичів, Вільгельме.

— Так, Вітельсбах, — кивнув Вільгельм. — І будівля порівняно нова. Невже вціліла?

— Так. І се — єдине місце, де можна справді помитися. Вхід коштує лише сімдесят п’ять пфенігів.

З лазні парувало тепле вологе повітря, на лавках і на сходах сиділи сотні людей, котрі купили вхідні квитки і тепер чекали своєї черги зайти всередину.

— Їх тут кілька сотень! — здивувалася Софія. — Невже всі встигнуть помитися сьогодні?

— Квиток дійсний лишень один день, — усміхнувся Лебідь. — Хто не встиг, той іде додому брудний, а грошей не повертають. Але подивіться, як спокійно чекають сі люди. Ба більше, майже всі тут читають книги. Ви давно таке бачили?

— Дуже давно, — в один голос ствердили Софія і Вільгельм.

— Придивіться до сих людей уважно. Се зовсім інша публіка, ніж та, яка пхається на зупинках до трамваїв чи штурмує двері нічліжок. Сі люди худі, виснажені, з блідими обличчями, але в усіх тут чисті нігті. Се люди, котрі звикли працювати в бібліотеках, де довгі години сидіння — звична і щоденна річ. Се — терплячі люди, котрі люблять тепло і чистоту. Від колишнього життя з вечірніми концертами, з годинами, проведеними в кав’ярнях і на світських забавах, у них залишилася хіба що ся звичка до чистоти і мерзлякуватість, — тому вони щодня купують квитки до лазні. І хоча вони знають, що їм ледве чи вдасться помитись, але принаймні вони зможуть провести кілька годин у теплі на сходах. Сі люди стоять мовчки, не розмовляють між собою. Просто гріються і чекають.

— Тут справді дослівно все «стерли з лиця землі», — зітхнула Софія.

— Перш ніж остаточно зітруть, треба ще прибрати руїни, — сказав Вільгельм. — На початку війни вулиці розчищали після кождого бомбардування, потому — дедалі рідше, а насамкінець, як можна добре побачити тут, прибирали вже тільки на центральних вулицях.

— Се справді так, — підтвердив Лебідь. — Хоча се й центр міста, але Мюнхен так сильно бомбардували, що навіть тут є чимало вулиць, якими зараз просто неможливо пройти. Найстрашніше виглядають колишні заможні квартали, на північ від музейної дільниці. Там жили багаті люди, тож