Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

Клієнт. Його не можна назвати звичайним або черговим. Це її єдиний клієнт упродовж цілого року. Людина, котра змінила її нинішнє життя на краще. Якщо це «найкраще» може бути в закритому і відірваному від реального світу борделі.

Він дозволив Маргариті уперше за останні кілька років відчути себе практично нормальною жінкою. Белла мала рацію – стаючи персональною повією для одного клієнта, відчуваєш себе інакше. Ні, не менш брудно. Від бруду, котрий пережила, переходячи з рук в руки від одного багатого товстосума до іншого, ніколи не відмитися. Та почуття гидоти до себе притупилося.

Особливий клієнт приніс Маргариті особливе становище. Давно перестала бути однією з дівчат, що по кілька осіб мешкали в кімнаті. Які приймали щоденного нового клієнта, щоб, як казав Батя, відбити витрачені гроші на їхнє утримання.

Дівчина знаходилася на винятковому рахунку, але це зовсім не покращило життя в інших аспектах. В Інанні подібних їй не любили, бо мало хто був ушанований такої честі. Мало хто отримував таку розкіш, як особиста кімната. Хоча кімнатою Сизий наділив набагато раніше, ніж вигідно продав на довготривале користування, але все ж таки...

Цікаво, невже ніхто з дівчат, з якими в Одинцової були натягнуті стосунки, не розумів, що не в статках щастя, не в лахмітті й не в кімнаті . Та Маргариті було начхати на їхні думки, на шушукання за спиною і на заздрість. Напевно цинічно, але ніколи не прагнула знайти тут подруг, нехай усвідомлювала, що багато хто має долю не краще, ніж вона. Більшість опинилися тут не з власної волі, та переважна всі давно змирився з непривабливою долею насолоджуватися грошовими мішками.

Навряд чи хтось так завзято і відчайдушно жадав волі, як Маргарита. Попри схожість доль, вони не мали спільних інтересів. Єдиною, з ким могла бути відвертою – це мамка Белла. У чомусь вони схожі, у чомусь погляди відрізнялися, та одне дівчина знала точно – Белла живий приклад, як жити не треба, посвячуючи всю себе втіхам інших. 

В душі, як і раніше, жеврів вогник надії на порятунок зі страшного місця. А тепер, коли з'явився цей чоловік, вогник спалахував все ясніше, дозволяючи вперше за довгий час зрадити мрії.

Кирило Рощин. Дивна річ, але попри те, що чоловік вмів підкорювати, вривався до кімнати, куди зазвичай вхід клієнтам заборонений, часом бував нервовим і грубим, Маргарита завжди чекала на нього і раділа зустрічі.

– Тебе давно не було, – закусивши губу, схилила голову набік, розглядаючи дещо незадоволені нині риси обличчя.

– Скучила? – піднявши брову, Рощин за лічені секунди опинився поруч.

– Не знаю, – щиро зізналася, знизуючи плечима, – звикла до частіших візитів.

Піднявшись зі стільця, зробила крок до чоловіка, скорочуючи й так маленьку відстань. Поклавши одну долоню йому на груди, другою провела по щетині. Такий непоголений і скуйовджений, під віками величезні сині кола… Замучений, ніби не спав декілька діб.

– Вибач, було не до розваг, – односкладно відмахнувся, обхопивши дівчину за талію, притиснув до себе.

– Щось трапилося? – запитливо вдивляючись в обличчя, не втрималася від швидкоплинного пориву цікавості.

– Та так, – скривився Кирило, – невеликі сімейні розбіжності в бізнесі.

– Не хочеш розповісти?

– Навіщо тобі це? – підозріло примружився чоловік, прибираючи руку Рити від свого обличчя.

Вона так і стояла, не моргаючи дивлячись на Рощина. Не уявляла, що відповісти. Справді, навіщо? Навіщо забивати голову чужими проблемами? Від нудьги? Від цікавості? Маргарита ніколи не намагалася завести подібну розмову, за винятком першої зустрічі після аукціону. Тоді інтерес був підігрітий виключно згадкою Латуніна. Коли Кирило через місяць без попиту заявився в кімнату і приголомшив новиною, що відтепер буде єдиним клієнтом, прийняла те, що відбувається, як даність. Все сприймала як даність – своє становище, несподівані візити Рощина, інтерес до себе... До сьогодні.

Що змінилося тепер? Кирило ніколи й нічого не обіцяв. Їй би знати своє місце: повія назавжди залишиться повією. Посвята у справи, тим більше сімейні, доля обраних. Чистих від вуличної аморальності та розпусти.

– Пробач, – поспішно відсторонившись, Одинцова відвернулась, подумки нагадуючи собі, що місце варто знати, – Мені не треба влазити у твої справи.

– Які там справи, – фиркнувши, Рощин поклав руки на дівочі плечі, несильно стискаючи, – Є один гівнюк, який бажає взяти кермо правління батьківським бізнесом на себе. Я, попри згоду батька, намагаюся довести протилежне. Банальний поділ майна.

– Ясно, – замружившись, кивнула.

Згадка сім'ї викликала неприємні відчуття. Хтось навіть не намагається цінувати кровні зв'язки, влаштовуючи розбірки, а хтось рідних не має взагалі. У Маргарити не залишилося жодної близької людини, якій могла бути небайдужа її доля. Можливо, тому в голові настирливою мушкою закружляло питання, відповідь на яке варто було дізнатися давно.

– Кирило? – через кілька хвилин мовчання, покликала: – Навіщо тобі я?

– Марго, – прокашлявшись, хмикнув, – ти начебто не маленька дівчинка, повинна розуміти...

При цьому, Одинцова готова посперечатися, Рощин скривився. Він завжди морщився, коли був незадоволений, або коли щось його дивувало.