Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

42.1

Сон приходить швидко. Наче після відмінного оргазму та цього разу душевного.

Відколи зник Стас мій сон, здебільшого, був неспокійним — він мені тільки снився!

Я часто літала у думках й мріях. Спершу вони кружляли навколо Стаса. Пізніше про потяг до Дороніна. Кожного разу картинки у голові ставали яскравішими ніж попереднього, а далі оживали.  

Що здавалося неможливим, навіть фантастичним — буденною реальністю. 

Хто б що не говорив, та мріяти варто, адже вони мають властивість збуватись.

Я мрію про ще дещо: велику сім'ю й присутність коханих впродовж усього життя, але тут я чудово знаю, що цьому не бувати. 

Сьогодні я засинаю швидко й радію коли прокидаюсь рано. Сонно усміхаюсь і дивлюсь на обличчя Дороніна, потім на Стаса, який так само солодко спить.

Хочеться доторкнутися до кожного із них та я боюсь потривожити сон людей, які вкрали моє серце. 

Рівномірне дихання чоловіків краще ніж будь-яке снодійне. Не зчуваюсь як знову поринаю у сон, та моє просинання  не настільки кайфове як перше, адже у ліжку я одна.

Ще ніколи я з такою завзятістю не вставала з ліжка і не бігла у душ. Чоловіків знаходжу на кухні, які крутяться біля плитки. 

Першою моєю думкою було: приготовили сніданок для нас? Та очі швидко знаходять накритий стіл, а от хлопці готують каву. Тішить, що і для мене також.

— Привіт, — даю знати, що я вже прокинулась.

— Привіт, — вимовляють одночасно повернувшись до мене.

Серце завмирає, коли очі дивляться на Стаса й Андрія. 

Всі мовчимо. Стараємось оминути вчорашні події, як і ліжко одне на трьох, та я наважуюсь запитати:

— Андрій, — верчу веделкою у сирничку, — як там Костя й Шрам? — напевне вони не хочуть про це говорити, але доведеться. 

Яким би козлом не виявився брат Дороніна це не змінює того факту, що йому душу рвало від новин. 

Шрам. Тут все зрозуміло — стільки років у нього працює. Тай кулю схопив свідомо. 

Мене хоч і відділяло пів кроку від істерики, та чула й бачила достатньо.

— Шрам жити буде, — говорить після паузи, — а от Костя… 

— Теж буде жити, — договорює Стас. — Андрій його ще душити голими руками повинен. Він зобов'язаний вижити.

Після сніданку ми збираємося до лікарні. Але впускають тільки Андрія, а ми зі Стасом залишаємося чекати. Стан Шрама задовільний, але лікаря просять дотримуватися всіх норм.

— Що таке? — після декількох годин очікування нарешті з'являється Андрій. Сірий немов хмара, я навіть на відстані відчуваю, як калатає його серце.

— Шрам? — Стас підривається з крісла.

— Шрам норма, після такого… — дихає ровно. — У Кості, — замовкає, облизує губи, ніби намагається тримати себе в руках, — важка травма хребта, він паралізований. 

— Все буде добре, — підтримую чоловіка, погладжуючи по плечу.

— Буде, — потирає обличчя долонями. — Все, поїхали, в нас роботи вище голови, тепер ще Кости бізнес треба тягнути поки він….

Замовкає. Йому важко говорити, тільки кидає благально погляди на Стаса.

Мій чоловік все розуміє, киває й пропонує мені до салону заглянути, відволіктися роботою.

Поїздка на роботу вдається на славу. Я трішки розслабляюся морально й встигаю набратись сил, а ще привести себе в порядок. 

Для когось шопінг віддушина, для когось алкоголь, а для мене манікюр, педикюр, стрижка, покраска, массаж.

За вечерею обговорюємо тільки роботу. Їхні сперечання — це неймовірно цікаво, особливо коли думки до лікарні постійно не повертаються. Дивлюсь на коханих на усі очі й на душі спокійно стає.

Не знаю на що надіється Доронін, коли зупиняється біля своєї спальні  та бажає всім “надобраніч". Та я мовчки знову роблю, що робила минулої ночі, але вже більш впевнено.

Просто сон і більш нічого. Про інше зараз не думається.

У такому ритмі проходять ще два дні. Між нами нічого не змінюється, як і не змінюється що вечірній сюжет: Андрій намагається піти до себе в спальню — я не пускаю.

Та сьогодні я прокинулась швидше і зрозуміла — мені цього мало.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍