Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

на кут 35° до горизонталі та продовжувала відхилятися назад. Щось було негаразд чи то з гелікоптером, чи то з Віктором, який, схоже, цілковито втратив керування. Вертоліт щомиті ризикував зісковзнути з потоку й урізатися хвостом у землю. Висоти, на яку він злетів над терасою, очевидно не вистачало, щоб відновитись у разі втрати контролю.

Перуанці, двоє стрільців, Джейсон, Левко та Ґрем спостерігали за Мі-17, роззявивши роти.

Тяга гвинта, що заполонив ревом усю терасу, поволокла гелікоптер на захід. Він майже не набирав висоту, а, задерши носа під страхітливим кутом, посувався вздовж тераси. Вертоліт балансував на межі можливостей. Левко не знався на особливостях керування гвинтокрилими машинами, проте розумів: гелікоптери так не літають. Навіть не тому, що їх не проектували на такий політ, а через те, що за такого положення кабіни Віктор Шако бачить лише небо й уявлення не має, куди скеровує машину.

Наступної миті Мі-17 шарпнувся, дверцята багажного відсіку розчахнулись, і на землю полетіли мішки, ящики, коробки та паперові пакети з продуктами. Роти спостерігачів роззявилися ще ширше, проте страх і подив на обличчях поступилися місцем розумінню.

— Сучий ти сину, га! — прогарчав сивочолий, переможно вишкіряючись.

Левко збагнув, що робили Віктор і Род у вертольоті: чоловіки розрізали мотузки, що кріпили вантаж.

— Він розвантажує його! — долинув від пірамід рипучий голос Рода. — Розтуди його маму, вивергає все до дідька!

— Hell ye-e-e-s! — вигукнув у відповідь Джейсон.

Левку здалося: хтось гарячим дротом проштрикує йому живіт. Він не міг осягнути, як таке можливо: щойно він ледве стримував тріумф, а за одну секунду все змінилось — якась незрима сила витиснула всю ейфорію з його грудей і вприснула її в груди Джейсона, і тепер тріумфував уже сивочолий.

— Чому вони кричать? — Сатомі смикнула хлопця за футболку. — Що відбувається?

Левко мовчав.

Вертоліт пришвидшувався. З отвору в задній частині корпуса викочувалися бутлі з горошком, консервовані фрукти, пакунки із сиром, свіжі помідори, капуста, огірки, банки з джемом, картопля. Продукти сипалися, немов із рогу достатку, залишаючи на західній частині тераси широченний слід. Із лунким «дзинь» розбивалися пляшки з вином й інша скляна тара; мішки з борошном падали, мов бомби, розриваючись від удару та розпорошуючи білу пудру; кілька десятків консерв із рибою й тушкованим м’ясом зіграли барабанну арію на металевій поверхні ангара, коли Мі-17 промчав над краєм тераси. Консервні бляшанки, вдаряючись, рикошетили та робили на циліндричній поверхні вм’ятини, неначе снаряди на танковій броні.

Невдовзі гелікоптер вилетів за межі Паїтіті; продукти, витолочуючи гілля, висипалися просто в сельву. О 12:33 із вантажного відсіку висковзнув останній пакетик із приправами.

Віктор Шако перевів стійку керування циклічним кроком гвинта вперед. Мі-17 вирівнявся, опустив ніс і, заклавши крутий віраж, скажено ревучи моторами, рвонув на південь. Коли він пролітав над великою пірамідою, Род Холмґрен і Луїс Данкович привітали його радісними вигуками.

Джейсон, відчуваючи, як груди розпирає від адреналіну, підійшов до радара та начепив на голову навушники з мікрофоном.

CLX

20 серпня 2012, 12:34 (UTC -5)

Паїтіті

— Маю тебе на моніторі, Вікторе. Вести просто на нього? — на екрані радіолокатора з’явилася ще одна світло-зелена цятка.

— Ні. Хочу зайти… — (скрип електричних завад), — …і відрізати шлях до відступу, — єдині злітні смуги розташовувалися на півдні Мадре-де-Діос. — Веди на південь, але так, щоб я не віддалявся.

— На південь, о’кей… Тримай один-сім-нуль.

— Курс 1-7-0, підтверджую, — цятка посунула до нижньої частини радарного кола.

Минула трохи більше ніж хвилина, і Джейсон, поправивши мікрофон, озвався знову:

— Вікторе, прийом…

— Так, босе.

— Повертай 0-9-0… Ти вже мусиш його бачити, — на цих словах сивочолий ухопив бінокль, що завжди лежав поряд із радаром, і спрямував скельця на південний схід. Проте не розгледів ні Віктора, ні літака — мабуть, обоє йшли низько.

— 0-9-0, — підтвердив зміну курсу Віктор Шако. — Поки не бачу.

Джейсон нетерпляче вистукував пальцями по поверхні пластикового стола, на якому стримів монітор радара. Точка, що позначала невідомий літальний апарат, наближалася до Паїтіті. Не витримавши, він викликав Віктора.

— Вікторе… е… між вами одна миля.

Секунд двадцять у навушниках лунало зловісне шипіння. Чоловік відчував, як наростає роздратування, коли Мі-17 нарешті відповів:

— Ми притислися до «зеленки», — так між собою чоловіки називали тропічні зарості, — я не хочу, щоб вони побачили мене раніше, ніж я їх, але… — (Джейсон уявив, як вертоліт «угрузнув» у вм’ятині поміж верхівок дерев, причаївшись, як звір на полюванні), — …але ні я, ні Гордон нікого не бачимо.

— Бляха, вони зараз зайдуть вам за спини. Продеріть очі. Це ж літак, а не…

— Заткнися, Джейсоне, — обірвав тираду пілот, — у мене «голі» баки, й ми чекаємо на гостя, що цілком може виявитись озброєним, — наступні слова Віктор промовив тоном, яким раніше ніколи не звертався до сивочолого: — Повір, ми продерли очі, продерли так, як, чорт забирай, ніколи до цього в житті.

Джейсон прикусив язика.

Крізь навушники прорвалися збуджені вигуки, й одразу по тому Віктор сказав:

— Босе, — голос став, як раніше.

— Так?

— Є візуальний контакт, триста-чотириста метрів на північ від нас, — і зразу за цим: — Чо-о-орт…

— Що там?

— Це науковці.

— Які ще науковці? — не зрозумів Джейсон.

— Біологи з «Проґресо»… Я впізнав літак. Це «Cessna» з наукової станції у джунглях.

— За яким бісом вони сюди приперлись?

— Мабуть, летять дивитися на птахів чи ще якусь чортівню.

«Ідіоти». Віктор Шако підсвідомо очікував натрапити на військовий розвідник, можливо, турбопропелерний Tucano, що стоїть на озброєнні ВПС Перу, в гіршому разі — вертоліт. Але науковці… Пілот не горів бажанням збивати цивільний літак, який випадково опинився не в тому місці.

Джейсон Х’юз-Коулман завагався. Якби в нього запитали «чому?», він би не відповів. Іще один пазл, який нікуди втулити. Глянувши в бінокль, він уперше помітив білий силует на тлі зелених джунглів, що мчав просто на нього. Якщо він спостеріг літак на фоні строкатих нетрищ, отже, з літака вже давно видно Твердиню, що здіймається на тлі неба.

— Вогонь на ураження.

Віктор тягнув час, шукаючи інші способи вирішення проблеми, та, певна річ, нічого не знаходив.

— Там невинні люди, Джейсоне. Я думаю, вони не замислили нічого лихого.

— Навіть якби той літак був під зав’язку напханий черницями, Вікторе, черницями, які летять на зустріч із самим Папою Римським, мені було б начхати… Вибий із них усе лайно.

— Як скажеш, босе.

Мі-17 випурхнув зі схованки поміж дерев і, нахиливши носа, кинувся навздогін за жертвою.

CLXI

20 серпня 2012, 12:40 (UTC -5)

У повітрі над Мадре-де-Діос

— Тобі не здається, що ця гора