Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

— Сатомі, послухай, я співчуваю тобі… я уявляю, як ти зараз почуваєшся, — нічого він, звісно, не уявляв, просто розумів, що мусить заткнути їй рота, — проте довкола нас повно чоловіків із банди Амаро й один із людей Джейсона. Благаю, опануй себе і… не говори зайвого.

— Яке це має значення? Я сліпа, Лео! Зовсім нічого не бачу! Я… — вигуки заглушила низка безутішних схлипів.

Морщачись від волосся, що лоскотало носа й губи, Левко правив далі.

— Я витягну тебе звідси. Чуєш? Присягаюсь. І зір повернеться. Просто потерпи. Будь ласка, заспокойся та припини ридати.

— Я не можу, Лео… Це вже занадто.

Його увагу прикував шум, що долинав із західного боку тераси. Хлопець повернув голову і побачив Джейсона, Віктора Шако та довготелесого стрільця, що бігли — чесали, як очманілі — в напрямку до нього. Минаючи велику піраміду, Віктор щось гукнув, і до гурту приєдналися другий пілот і штурман Мі-17. Левко ніколи не бачив, щоб чоловіки так гналися: лиця перекошені, очі вирячені, земля летить із-під ніг — геть тобі енсьєрро з Памплони[160]. Спершу він злякався, що аферу з бруґмансією розкрили, й чоловіки мчать, щоб порішити його та японку. Хлопець затамував подих і міцніше обійняв Сатомі.

За десять метрів від Левка чоловіки завернули й забігли під навіс; обступили радар. «Радар!» — стрепенувся хлопець. Відсторонившись від дівчини, він окинув поглядом горизонт. Літака не було видно. Отже, він усе ще далеко.

— Holy shit! — випалив Джим Ломбарді, зиркнувши на екран радіолокатора.

Джейсон нахилився до монітора, спершись руками на стіл. Його обличчя набуло сірого відтінку, такого самого моторошного, як передсвітанковий туман. Віктор Шако виглядав не краще: пілот Мі-17 морщив лоба та кусав нижню губу.

— Двадцять п’ять миль! — нервував Ломбарді. — Джейсоне! Віку! На що ми чекаємо?

Гордон Лі Купер, другий пілот, як і Левко, виїдав очима небокрай.

— Мали б уже його бачити, — зронив він.

— Йде низько, — не своїм голосом відгукнувся Віктор. — Понад самими кронами.

— Можеш щось зробити? — Джейсон повернув голову до лівого плеча та подивився на Віктора. Через мертвотно-сірий колір обличчя Х’юз-Коулман змахував на актора, що наклав забагато тонального крему, причому не лише на шкіру, але й на губи.

— Треба розвантажити вертоліт! — змахнув руками Джим Ломбарді.

Штурмана проігнорували. І Віктор, і Гордон Лі, і Джейсон чудово усвідомлювали, що не встигнуть витягти з черева Мі-17 і десятої частини вантажу. До Джима Ломбарді поволі дійшло, які серйозні в них проблеми.

Віктор тер скроню, туплячись у круглий локатор і не бачачи його.

— Треба піднімати, як є, — запропонував Гордон Лі.

— Тоді ми його не зіб’ємо, — розпачливо заперечив Джим, показуючи рукою в той бік, звідки наближався непроханий гість. — Якщо «пташка» вціліє після першого залпу, дідька лисого ми за нею вженемося!

Хлопець мав рацію. Мі-17 непогано оснащено зброєю — два блоки по двадцять 80-міліметрових реактивних ракет. Цього більше ніж достатньо, щоб перетворити на металобрухт із десяток найсучасніших танків. Проблема була в тому, що ракети призначалися для знищення малорухомих точкових цілей на землі; вертольоти ніколи не оснащують самонавідними ракетами для повітряного бою. Некерованою ракетою можливо збити порівняно повільний літак, яким є, скажімо, «Cessna 172», проте зробити це напрочуд важко, бо доводиться «чіпляти» ціль, яка на порядок маневреніша за техніку на землі та яка, до того ж, рухається не площиною, а у тривимірному просторі. По суті, знищити літак можна, лише накривши його потужним залпом із близької відстані. Джим Ломбарді правильно міркував: із першого разу вони можуть не влучити (майже напевно не влучать), після чого літак припустить навтьоки, ухилятиметься, тож ганятися за ним із трьома тоннами харчів у вантажному відсікові — винятково безглуздий задум.

Джейсон Х’юз-Коулман не слухав другого пілота й штурмана, чекаючи, що скаже Віктор. Він не підганяв пілота, знаючи, що той зробить усе правильно. Якщо взагалі ще можливо щось зробити.

Спливло кілька секунд, і Левко помітив, що Віктор Шако ворухнувся. Пілот поклав руку на Джейсонове плече, криво всміхнувся й впівголосу промовив:

— Будеш моїм боржником, — розвернувся та рішуче закрокував до вертольота, на ходу віддаючи команди: — Джиме, розчохляй пускові блоки! Гордоне, розкручуй двигуни! Роде, бери щось гостре та дуй за мною!

— Що ти вирішив? — на бігу запитав Джим.

— Стули пельку та виконуй, що кажуть! — обрубав його Віктор.

— Він же порожній, — увернув Гордон Лі, маючи на увазі паливні баки Мі-17.

— Довірся мені…

Останніх слів Віктора Левко вже не почув. На його очах четверо чоловіків підбігли до затиснутого між пірамід велетенського вертольота й стали квапливо готувати його до зльоту. Джейсон лишився біля радара, загіпнотизовано спостерігаючи за світло-зеленою, розмитою з країв цяткою, що невблаганно підсувалася до центру екрана. Джим Ломбарді позривав чохли із пускових блоків і повиймав запобіжні чеки, підготувавши ракетні бокси до стрільби. Гордон Лі ввів у дію двигуни — головний ротор почав плавно набирати оберти. Віктор і Род розчахнули задні дверцята й щось робили з коробками у вантажному відсікові.

Українець, витягнувши шию, підглядав за шарварком довкола Мі-17. Із розмови він збагнув, що справи кепські, й хотів розгадати задум Віктора. Левко так захопився спостереженням, що не помічав, як Джейсон Х’юз-Коулман, стоячи впівоберту, уважно стежить за ним.

Сивочолий намагався переосмислити ситуацію. А що як Марко Молінарі говорить правду, й саме студенти влаштували цей бедлам? Раптом їм удалося зв’язатись із зовнішнім світом і викликати клятий літак? Дим… Стовп чорного диму, що здіймався над терасою, — це також не просто так…

Лео, мружачись, вглядався в те, що відбувалося біля вертольота; японка трималася позаду, вчепившись обома руками за футболку хлопця й утупивши погляд у траву. «Сліпа? — розмірковував Джейсон. — А може, лиш удає?.. Росіянин лежить зі зламаною ногою, та хто сказав, що він заодно з американцем, українцем і японкою?» Х’юз-Коулман придивлявся до Левка й те, що бачив на лиці хлопця, спричиняло неприємне заніміння в лівій частині грудей.

CLIX

12:31… Мотори заревли, ротор перетворився на прозорий диск.

Hip гойднувся. Раз, удруге, втретє — й нарешті відірвався від землі.

«Важко… Як же важко…», — позираючи на вертоліт, Джейсон відчував, як у животі все перевертається. Жодних шансів: двигуни надривались, а Мі-17 ледве набирав висоту.

Спостерігаючи те саме видовище, Левко стримував радість. Посмішка лізла на досі заніміле лице. Твердиню викриють, сюди прийдуть люди — нормальні люди — і їх врятують.

Зненацька сталося щось незрозуміле. Джейсонове обличчя видовжилось із переляку, а Левкове серце затокотіло ще швидше. Мі-17 високо задер носа: за секунду площина ротора піднялася