Читати книгу - "Останній дон"

краях. У кухні були оббиті планками бурі двері, і Лія відчинив їх, побачивши низенький напівпідвал, своєрідну втоплену кімнату без вікон, туди вели всього дві дерев'яні сходинки. Лія спустився вниз і обійшов купу старих велосипедів. Відчинив стінну шафу з широчезними дверима. Там висів лише поліційний мундир, на підлозі стояла пара грубих чорних черевиків, а зверху на них — прикрашений тасьмою капелюх вуличного полісмена. І все.

Лія підійшов до скрині, що стояла на підлозі, й підняв віко, воно виявилось навдивовижу легке. Скриня до самого верху була напхана охайно складеними сірими ковдрами.

Лія піднявся сходами і став на терасі, дивлячись на океан. Закопати тіло в піску — очевидна дурниця, тож він відкинув цю думку. А може, хтось приїхав і забрав Шаркі? Але в такому разі для вбивці є ризик, що його побачать. Крім того, Шаркі небезпечний чоловік, щоб його можна було вбити просто так. Отже, міркував Лія, якщо він мертвий, то має бути в цьому домі. Лія притьмом повернувся до підвалу й викинув зі скрині всі вовняні ковдри. І справді, на дні скрині спершу показалась велика голова, а потім худе тіло. В правому оці Шаркі була дірка, а над нею невеличкий згусток крові, мов червона монетка. Шкіра на обличчі, що скидалась тепер на віск (смерть настала давненько), була всіяна чорними цятками. Лія як досвідчений фахівець достеменно знав, що це означає. Комусь близькому дозволили підійти дуже близько, і той вистрелив просто в око; оті цятки — сліди пороху.

Лія Вацці ретельно склав ковдри, знову прикрив ними тіло і вийшов з будинку. Він ніде не залишив відбитків пальців, але усвідомлював, що ворсинки з ковдр, певне, поприлипали до його вбрання. Треба спалити весь одяг. Черевики теж. Лія звелів солдатам завезти себе в аеропорт і, поки чекав літака на Лас-Вегас, купив нове вбрання разом із парою черевиків в одній із крамниць торговельного ряду. Потім купив багажну торбинку й поскладав туди старий одяг.

У Вегасі Лія подався в готель «Ксанаду», зняв номер і лишив Кроссові записку. Ретельно вимився в душі, знову вдягся в нове вбрання і став чекати дзвінка від Кросса. Коли Кросс подзвонив, Лія сказав, що зайде провідає його. Прихопив торбину зі старим одягом, і перші його слова до Кросса були такі:

— Ти щойно заощадив п'ятдесят тисяч.

Кросс глянув на нього й усміхнувся. Лія, що полюбляв елегантно вдягатись, купив собі барвисту сорочку, сині полотняні штани і легенький, теж синій піджак, тож скидався тепер на дрібного шулера.

Лія розповів про Шаркі й намагався виправдати свої дії, але Кросс урвав його:

— Ти в цьому ділі разом зі мною і мусив захищати себе. Але що це, в біса, означає?

— Дуже просто, — відповів Лія. — Шаркі був єдиний, хто міг указати на зв'язок Лоузі з Данте. Бо інакше то були б тільки твої слова. Данте звелів Лоузі вбити свого партнера.

— Хай йому біс, як Шаркі міг бути таким дурнем?

Лія стенув плечима:

— Він гадав, що стягне гроші з Лоузі, а потім іще й від тебе дістане п'ятдесят тисяч. Він знав, що Лоузі грає з великими ставками, бо ж і йому самому ти дав чималенькі гроші. Зрештою, він був поліцай двадцять років і міг здогадатися про це. І він ніколи не сподівався, що Лоузі, його давній партнер, уб'є його. Він і гадки не мав про Данте.

— А вони зайшли таки далеченько, — протяг Кросс.

— У такій ситуації не можна дозволити мати зайвого гравця, — пояснював Лія. — Мушу сказати, я здивований, що Данте й тут добачив небезпеку. Він, мабуть, переконав Лоузі, бо той, певне, не хотів убивати свого давнього партнера. В кожного свої сентименти.

— Тож тепер Данте контролює Лоузі. А я гадав, що Лоузі не такий поступливий.

— Ти говориш про два різні класи тварин, — мовив Лія. — Лоузі грізний, а Данте несамовитий.

— Отже, Данте знає, що я знаю про нього.

— А це означає, що я маю діяти дуже швидко, — виснував Лія.

— Це має бути «причастя», — кивнув головою Кросс. — Вони повинні зникнути.

— Невже ти гадаєш, що ми одуримо дона Клерікуціо? — засміявся Лія.

— Якщо правильно спланувати, нас ніхто не звинуватить.

Наступні три дні Лія просидів із Кроссом, розробляючи плани. За цей час він власноруч спалив своє старе вбрання в готельній печі для спалювання сміття. Кросс вправлявся, самотою заповнюючи всі вісімнадцять ямок у грі в гольф, а Лія водив для нього візок з ключками. Лія не розумів, чому ця гра така популярна в усіх «родинах». Як на нього, то було якесь дивне збочення.

Увечері третього дня Кросс і Лія сиділи на балконі апартаментів на даху. Кросс виніс бренді й гаванські сигари, і вони обоє дивилися вниз на вулицю, на людське шумовиння.

— Байдуже, хоч які вони розумні, але моя смерть так скоро після батькової скомпрометує Данте в очах дона, — говорив Кросс. — Гадаю, нам можна не поспішати.

— Але недовго, — пахкав сигарою Лія. — Тепер вони знають, що ти розмовляв із Шаркі.

— Нам треба схопити їх обох зразу. Пам'ятай, має бути «причастя». Їхніх тіл знайти не повинні.

— Ти говориш насамперед про останнє,— дорікнув Кроссові Лія. — А насамперед слід упевнитись, чи ми зможемо їх убити.

— Тут нам тяжкенько доведеться, — зітхнув Кросс. — Лоузі дуже небезпечний і обережний. Данте добрий боєць. Нам треба ізолювати їх в одному місці. Чи можна це влаштувати в Лос-Анджелесі?

— Ні, це територія Лоузі. Там він занадто грізний. Це треба робити у Вегасі.

— І зламати правила, — сумно докинув Кросс.

— Якщо це буде «причастя», то ніхто не знатиме, де їх убили, — заспокоював Лія. — І ми вже порушуємо правило, вбиваючи поліцая.

— Здається, я знаю, як заманити їх до Вегаса одночасно, — сказав Кросс і пояснив свій план Лії.

— Треба не шкодувати приманки, — погоджувавсь Лія. — Треба мати гарантію, що Лоузі й Данте приїдуть сюди тоді, коли будуть потрібні нам.

— Гаразд, — мовив Кросс, ковтнувши бренді, — тут є чим заманити. — І розповів свій план, Лія схвально закивав головою. — Їхнє зникнення буде нашим рятунком. І воно введе в оману геть усіх.

— Крім дона Клерікуціо, — застеріг Лія. — Тільки його треба боятися.