Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Я не міг, mi’ ’is d’Trump ausganga[397], — відповів денщик капітана Заґнера Батцер жахливим німецьким діалектом Кашперських гір. — Мені треба було грати, пане кадете, дзвінками, — продовжував він, — старшими дзвінками, а зразу після цього піковим королем... Ось що я повинен був зробити...

Не промовивши більше ні слова, кадет Біґлер запхався у свій куток. Коли згодом до нього підійшов хорунжий Плешнер, щоб почастувати коньяком з фляги, яку він виграв у карти, то здивувався, побачивши, що кадет Біґлер наполегливо читає книжку професора Удо Крафта «Як себе виховати, щоб умерти за цісаря».

Поки приїхали до Пешта, кадет Біґлер так сп’янів, що вихилився з вікна вагона і безугавно вигукував на увесь безлюдний простір:

— Frisch drauf. Im Gottes Namen frisch drauf![398]

Потім за наказом капітана Заґнера батальйонний ординарець Матушич втягнув Біґлера в купе і з допомогою капітанового слуги Батцера поклав його на лавку.

Кадетові Біґлеру наснився такий сон:

СОН КАДЕТА БІҐЛЕРА ПЕРЕД БУДАПЕШТОМ

Він — майор, має вже signum laudis[399] і залізний хрест. Він їде оглянути ділянку підлеглої йому бригади, але ніяк не може збагнути, чому й досі залишається майором, хоч уже командує цілою бригадою. Він підозрює, що йому мали дати чин генерал-майора, але «генерал» десь загубився через перевантаження польової пошти.

В душі він сміявся з того, що колись у поїзді, який їхав на фронт, капітан Заґнер погрожував послати його, Біґлера, перерізувати дротяні загородження. Зрештою, за Біґлеровим рапортом, капітана Заґнера разом з надпоручником Лукашем уже давно переведено до іншого полку, до іншої дивізії і до іншого корпусу армії. Хтось йому розповідав, що обидва, тікаючи, ганебно загинули десь у драговинні.

Коли він їхав автомобілем на фронт інспектувати ділянку своєї бригади, йому було все ясно. Його, власне, послав генеральний штаб армії.

Обабіч марширували вояки і співали пісню, яку він вичитав у збірці австрійських військових пісень: «Es gilt»[400].

Halt’ euch brav, ihr tapfren Brüder,

werft den Feind nur herzhaft nieder,

lasst des Kaisers Fahne weh’n...[401]

Місцевість нагадує малюнки з «Wiener Illustrierte Zeitung»[402]. Праворуч від стодоли було видно артилерію, вона стріляла по ворожих траншеях біля битого шляху, по якому він їхав автомобілем. Ліворуч стоїть будинок, з якого стріляють, у той час як ворог прикладами гвинтівок намагається вибити двері. Біля шляху горить ворожий літак. На обрії видніється кавалерія і палає село. Потім з’явилися траншеї маршового батальйону на невеличкій височині, з якої по ворогах строчать кулемети.

А далі вздовж дороги тягнуться ворожі окопи. Шофер везе його тим шляхом у бік ворога.

Він горлає у телефонну слухавку до шофера:

— Ти що, не бачиш, куди ми їдемо? Там же ворог.

Але шофер спокійно відповідає:

— Пане генерале, це єдина порядна дорога. І в доброму стані. На інших дорогах ґума не витримає.

Що ближче до ворожих позицій, то дужчає вогонь. З обох боків гранати виривають з корінням дерева сливової алеї і підкидають їх угору, понад придорожні рови.

Але шофер спокійно відповідає в слухавку:

— Це прекрасне шосе, пане генерале. По ньому їхати, як по маслу. Якщо ми звернемо в поле, у нас лусне шина... Погляньте, пане генерале! — знову кричить шофер. — Цей шлях так міцно второвано, що навіть тридцяти-з-половиноюсантиметрові мортири нам нічого не зроблять. Шлях, як тік. А на тих кам’янистих польових дорогах нашим колесам був би кінець. Так чи інак, пане генерале, повернутися ми не можемо.

«Бззз-дзум!» — чує Біґлер, і автомобіль робить величезний стрибок.

— А чи ж я вам не казав, пане генерале, — кричить шофер у слухавку, — що цей шлях з біса добре збудовано. Перед самим носом у нас зараз вибухнула одна 38-сантиметрівка, і не залишилося жодної вибоїни. Шлях, як тік. Але щойно заїдемо на поле — ґумі кінець. Тепер по нас стріляють з відстані чотирьох кілометрів.

— То куди ж ми їдемо?

— Це ще побачимо, — відповідає шофер. — Поки буде такий шлях, я можу ручитися, що нічого не станеться.

Ривок, страшенний лет, і автомобіль зупиняється.

— Пане генерале, — кричить шофер, — у вас є штабна мала?

Генерал Біґлер засвічує електричний ліхтарик. Бачить, штабна мапа в нього на колінах. І водночас це морська мапа Гельґоландського узбережжя 1864 року, з австрійсько-прусської війни проти Данії за Шлезвіґ.

— Тут перехрестя, — каже шофер, — обидві дороги, перетинаючись, ведуть до ворожих позицій. Але мені йдеться про пристойне шосе, щоб наша ґума, пане генерале, не постраждала... Я відповідаю за штабний автомобіль...

Раптом вибух. Оглушливий вибух, і зорі стають великі, мов колеса. Молочний шлях густий, як сметана.

Він, Біґлер, летить у Всесвіт на сидінні біля водія. Увесь автомобіль, аж по саме сидіння, відтятий як ножицями. З автомобіля лишився тільки бойовий, готовий до атаки передок.

— Це щастя, — каже водій, — що ви мені через плече показували мапу, ви перелетіли до мене, а решта вибухнула. Це була 42-сантиметрівка[403]... Я зразу, як тільки ми доїхали до перехрестя, здогадався, що дальший шлях і ламаної копійки не вартий. Після 38-сантиметрівки це могла бути тільки 42-сантиметрівка. Адже нічого іншого до цих пір не виробляють, пане генерале.

— Куди керуєте?

— Летимо на небо, пане генерале, і мусимо обминати комету. Вони страшніші, ніж 42-сантиметрівки.

— Тепер під нами Марс, — сповіщає водій після довгої паузи.

Біґлер знову почувся спокійним.

— А ви знаєте, — запитав він, — історію битви народів під Ляйпціґом? 14 жовтня 1813 року фельдмаршал князь Шварценберґ ішов на Ліберковиці, 16 жовтня відбувся бій за Лінденау, бої вів генерал Мервельдт, австрійські війська ввійшли потім у Вахав, а 19 жовтня упав Ляйпціґ.

— Пане генерале, — раптом сказав дуже серйозно водій. — Ми саме біля небесної брами, вилазьте, пане генерале! Ми не можемо проїхати в небесну браму, тут велика тиснява. Самі вояки.

— Переїдьте когось, — гукає він водієві, — зразу розступляться.

І, нахилившись із автомобіля, кричить:

— Achtung, sie Sweinbande![404] Ото тварюки, бачать генерала і не можуть зробити рівняння праворуч!

Водій спокійно його втихомирює:

— Це їм нелегко, пане генерале, більшість має відірвані голови.

Генерал Біґлер лише тепер помічає, що біля небесних воріт юрмляться самі інваліди. Вони втратили на війні деякі частини свого тіла, але