Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

несуть їх з собою у наплічниках. Голови, руки, ноги. Якийсь праведний артилерист, що пхався до небесної брами у подертій шинелі, ніс у мішку увесь свій живіт разом з нижніми кінцівками. З мішка якогось іншого праведного ополченця дивилася на генерала Біґлера половина дупи, яку вояк втратив під Львовом.

— Це заради порядку, — зауважив шофер, проїжджаючи крізь щільний натовп. — Вони, мабуть, повинні пройти небесну лікарську комісію.

Через небесну браму пускали тільки за паролем, і генерал Біґлер його відразу згадав: «Für Gott und Kaiser»[405].

Автомобіль в’їхав у рай.

— Пане генерале, — звернувся до Біґлера якийсь офіцер-ангел з крилами, коли вони проїжджали повз казарми для рекрутів-ангелів. — Ви мусите зголоситися до головного штабу.

Їхали далі повз якийсь учбовий плац, де аж кишіло рекрутами-ангелами. Їх учили кричати «Алилуя».

Проїхали повз групу вояків, де рудий капрал-ангел муштрував одного вайлуватого рекрута-ангела, молотив його кулаком у живіт і верещав: «Відкрий ширше своє рило, свинюко вифлеємська. Хіба так волають «алилуя»?! Ніби у тебе в пельці застряг кнедлик. Хотів би я знати, тварюко, яке дурило пустило тебе в рай? Спробуй ще раз... — «Гла-гле-глу-я!» — Ти що, бовдуре, і в раю у нас зібрався гугнявити?! Спробуй ще раз, кедре ти ливанський!»

Поїхали далі, а за ними ще довго лунав переляканий вереск гугнявого ангела-рекрута: «Гла-гле-глу-я» і крик ангела-капрала: «А-ли-лу-я, а-ли-лу-я, корово ти йорданська!»

Потім вони побачили величну заграву над великою спорудою, як та мар’янська казарма в Чеських Будейовицях, а над нею два аероплани — один ліворуч, другий праворуч, а посередині між ними напнуте величезне полотно з велетенським написом:

«К. und К. GOTTES HAUPTQUARTIER»[406].

Генерала Біґлера висадили з автомобіля два ангели в уніформі польової жандармерії, взяли його за комір і потягли на другий поверх приміщення.

— Поводьтеся чемно перед Господом Богом, — сказали йому нагорі перед якимись дверима і увіпхнули його досередини.

Посеред кімнати, де на стінах висіли портрети Франца Йосифа і Вільгельма, наслідника трону Карла Франца Йосифа[407], генерала Віктора Данкеля[408], ерцгерцога Фрідріха[409] і шефа генерального штабу Конрада з Гессендорфа, стояв Господь Бог.

— Кадете Біґлер, — сказав Господь Бог з притиском, — ви мене впізнаєте? Я ваш колишній капітан Заґнер з одинадцятої маршової роти.

Біґлер задубів.

— Кадете Біґлер, — знову заговорив Господь Бог, — яким правом ви привласнили собі титул генерал-майора? Яким правом ви, кадете Біґлер, диркали у штабному автомобілі по шосе між ворожими позиціями?

— Голошу слухняно...

— Пельку на петельку, кадете Біґлер, коли з вами говорить Господь Бог.

— Голошу слухняно, — знову починає, затинаючись, Біґлер.

— Отже, ви не зволите мовчати? — кричить на нього Господь Бог, відчиняє двері й гукає: — Два ангели, сюди!

Входять два ангели з рушницями через ліве крило. Біґлер впізнає Матушича і Батцера.

Із уст Господа Бога лунає:

— Киньте його у сортир!

І кадет Біґлер летить кудись у жахливий сморід.

***

Напроти сплячого кадета Біґлера сиділи Матушич з денщиком капітана Заґнера Батцером і безперестанку грали в «66».

— Stink awer d’Kerl wie a’Stockfisch, — кинув Батцер, з цікавістю спостерігаючи, як сплячий кадет Біґлер дуже підозріло крутиться, — muß d’Hosen voll ha’n[410].

— То може трапитися з кожним,— філософськи сказав Матушич. — Облиш його, не тобі ж його переодягати. Краще роздай карти.

Над Будапештом уже виднілася заграва, а через Дунай перестрибував промінь прожектора.

Кадетові Біґлерові снилося, вочевидь, уже щось інше, бо він буркотів: — Sagen Sie meiner tapferen Armee, dass sie sich in meinem Herzen ein unvergängliches Denkmal der Liebe und Dankbarkeit errichtet hat[411]. — А оскільки при цих словах він почав крутитися, сморід знову вдарив Батцерові у ніс, і він, плюнувши, зауважив:

— Stinkt wie a’ Haizlputza, wie a’ bescheißena Haizlputza[412].

А кадет Біґлер крутився все неспокійніше і неспокійніше. Його новий сон був надзвичайно фантастичний. Він захищає місто Лінц, у війні за австрійську спадщину.

Йому привиділися редути і укріплення навколо міста. Його головний штаб армії перетворився раптом на величезний лазарет. Всюди лежали недужі й трималися за живіт. Під палісадами міста Лінца їздять сюди й туди французькі драгуни Наполеона І.

А він, комендант міста, стоїть над тим усім, також тримаючись за живіт, і кричить якомусь французькому парламентареві: «Передайте своєму імператорові, що я не здамся...»

Потім біль у животі раптом вщух, і він кидається з батальйоном через палісади за місто, вперед до слави й перемоги, і бачить, як надпоручник Лукаш своїми грудьми ловить удар шаблі французького драгуна, щоб відвести його від Біґлера, захисника оточеного Лінца.

Надпоручник Лукаш умирає біля його ніг з вигуком: «Ein Mann, wie Sie, Herr Oberst, ist nötiger als ein nichtsnutziger Oberleutnant»[413].

Оборонці Лінца, зворушені, відвертаються від умираючого, але тут зненацька летить картеч і вціляє Біґлерові в сідницю.

Біґлер механічно сягає рукою в штани і відчуває, як щось липке мажеться по руці. Він кричить:

«Санітари! Санітари!» — І падає з коня...

Батцер і Матушич підняли кадета Біґлера з підлоги, куди він звалився з лавки, і знову поклали на місце.

Потім Матушич пішов до капітана Заґнера і доповів, що з кадетом Біґлером діються дивовижні речі.

— Мабуть, це не після коньяку, — сказав він, — це більше скидається на холеру. Кадет Біґлер пив на всіх станціях воду. В Мошоні я бачив, як він...

— Ну, холера так швидко не розвивається, Матушичу. Скажіть панові доктору, він у сусідньому купе, хай подивиться на нього.

До батальйону був прикомандирований військовий лікар, вічний студент-медик і член корпорації буршів Вельфер. Він умів пити, фехтувати і притому знав медицину, як свою власну кишеню. Скінчив медичні факультети в різних університетських містах Австро-Угорщини, практику відбув у найрізноманітніших лікарнях, але докторату не захищав просто з тієї причини, що в заповіті його покійного дядька своїм спадкоємцям була умова, щоб студентові медицини Фрідріхові Вельферу виплачувати річну стипендію до того часу, поки Фрідріх Вельфер дістане лікарського диплома.

Ця стипендія була майже в чотири рази більша, ніж платня шпитального асистента в лікарні. Тому MUC[414] Фрідріх Вельфер чесно намагався віддалити присвоєння йому ступеня доктора медичних наук до якнайдальшого часу.

Спадкоємці зі шкури вискакували, називали його пришелепою, робили спроби накинути йому багату наречену, щоб тільки його позбутися. Але він, кандидат усіх медичних наук Фрідріх Вельфер, член,