Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Гаразд, я його тобі навіть зварю, – вимовив він урешті.
– Хм, це не вирішить всієї справи, нам ще буде потрібен ніж.
– Ніж? Нащо вам ніж?
– Бо в нас немає ножа, а м’ясо треба буде розрізати. Бугай пропонував мені…
– Добре, добре, – нетерпляче перебив Бетке, – буде тобі ніж.
Сині майтки чи фіолетові. Фіолетові таки краще. Поруч з депо є магазин, там щось таке було. Капо його відпустить. Зуб він продасть дантистові поруч.
– Гаразд, ще ніж. Але на цьому все.
Лєбенталь бачив, що йому навряд чи вдасться ще щось витягти.
– Ну і хліб, звичайно, – сказав він, – без хліба ніяк. Коли?
– Завтра ввечері. Як стемніє, за вбиральнею. І зуб принеси. Інакше…
– Тер’єр молодий?
– Звідки я знаю? Ти що, здурів? Середній. А чого питаєш?
– Бо, як немолодий, його треба довше варити.
Бетке мав такий вигляд, що здавалося, наче він хоче кинутися на Лєбенталя.
– Будуть іще якісь розпорядження? Соус із брусниці? Ікра?
– Хліб.
– А хто говорив щось про хліб?
– Бугай з кухні…
– Заткнися. Я побачу, що можна буде зробити…
Раптом Бетке почав поспішати. Хотів зворохобити Людвіґову уяву розповіддю про майтки. Якщо тому бугаєві так кортить, хай підгодовує Людвіґа. Майтки в його резерві матимуть вирішальне значення. Людвіґ марнославний. Ніж він може вкрасти. Хліб теж не проблема. Але тер’єр – це всього лише такса.
– Отже, завтра ввечері, – промовив він, – чекай за вбиральнею.
Лєбенталь вертався і ще не цілком вірив у те, як йому пощастило. У бараці скаже, що роздобув зайця. Не тому, що це був пес, таке нікого не лякало (деякі люди пробували їсти м’ясо трупів), але тому, що перебільшення – одне із задоволень від справи. Окрім того, йому дуже подобався Ломанн і він конче хотів виміняти його зуб на щось надзвичайне. Ніж він легко продасть у таборі, будуть для торгу нові гроші.
Справа була полагоджена. Вечір став туманним, табором тяглися білі коси. Лєбенталь скрадався темрявою, звареного пса і хліб ніс під курткою. Перед бараком він помітив тінь, яка, похитуючись, ішла центром вулиці. Він одразу зрозумів, що це не звичайний в’язень, звичайні так не рухаються. Наступної миті впізнав старосту 22-го блоку. Гандке йшов так, наче був на кораблі. Лєбенталь знав причину. Один із «днів Гандке» – він десь роздобув алкоголь. Пройти повз нього непоміченим уже було неможливо. Отже, сховати пса і попередити інших не вдасться. Тому Лєбенталь тихенько прослизнув за барак і сховався в його тіні.
Першим на Гандке наштовхнувся Вестгоф.
– Гей, ти! – закричав той.
Вестгоф зупинився.
– Чому досі не в бараці?
– Йду до вбиральні.
– Ти сам як параша. Давай, іди сюди!
Вестгоф підійшов ближче. У тумані обличчя Гандке він бачив нечітко.
– Як звати?
– Вестгоф.
Гандке хитався.
– Ти не Вестгоф. Ти смердюча єврейська свиня. То як звати?
– Я не єврей.
– Що? – Гандке вдарив його в обличчя. – З якого ти блоку?
– З двадцять другого.
– О, маєш тобі! З мого власного! Падлюка! Яка секція?
– Секція D.
– Лягти на землю!
Вестгоф не ліг. Він залишився стояти. Гандке наблизився на крок. Вестгоф побачив його обличчя і хотів було втікати. Гандке копнув його в гомілку. Як староста блоку він був вгодований і значно сильніший за будь-кого в Малому таборі. Вестгоф упав, Гандке копнув його в груди.
– Лягти, я сказав, єврейська ти наволоч!
Вестгоф розпластався на землі.
– Секція D, на вихід! – горлав Гандке.
Скелети виходили назовні. Вони вже знали, що відбуватиметься. Когось із них відлупцюють. Так ставалося завжди, варто було лише Гандке напитися.
– Це всі? – у Гандке заплітався язик.
– Черговий!
– Тут! – озвався Берґер.
Гандке витріщався на ряди в’язнів крізь імлисту пітьму. Поміж інших стояли 509 і Бухер. Агасфера не було, він залишився з вівчуром у бараці. Якби Гандке спитав, Берґер би зголосив його як мертвого. Але Гандке був п’яний, він і тверезий не точно знав в’язнів. У бараки він заходив неохоче, боявся тифу й дизентерії.
– Хто ще хоче виявити непослух? – Голос Гандке згруб. – Воши… євреї вошиві!
Ніхто не відповів.
– Струнко! Як культура… як культурні люди!
Вони стояли струнко. Гандке витріщався на них, а тоді обернувся і заходився бити ногами Вестгофа, який досі лежав на землі. Вестгоф затуляв голову руками. Гандке не вгамовувався, у вечірній тиші, окрім глухих ударів чобіт по ребрах Вестгофа, не чутно було жодних звуків. 509 відчув, що Бухер, який стояв поруч із ним, весь напружився. Він вхопив Бухера за зап’ястя й не відпускав. Бухерова рука смикалася. 509 не відпускав. Гандке отупіло бив далі. Врешті він стомився і кілька разів стрибнув Вестгофові на спину. Вестгоф не ворушився. Гандке повернувся. Його обличчя було вологе від поту.
– Євреї! – почав він. – Вас треба давити, як вошей. Ну, хто ви?
Непевним пальцем він тикнув у скелетів.
– Євреї, – відповів 509.
Гандке кивнув і кілька секунд замислено дивився на землю. А тоді обернувся й пішов до колючого дроту, який відділяв жіночі бараки. Стояв там, і чутно було, як він відсапується. Раніше він працював друкарем, а в табір потрапив через злочин на статевому ґрунті; старостою блоку став рік тому. За кілька хвилин він повернувся і, не звертаючи ні на кого уваги, важко рушив вулицею назад.
Берґер і Карел обернули Вестгофа. Він був непритомний.
– Зламав йому ребра? – спитав Бухер.
– Він бив його в голову, – відповів Карел. – Я сам бачив.
– Може, занесемо його всередину?
– Ні, – почав Берґер, – залиште, поки йому краще лежати тут, усередині надто мало місця. Вода ще є?
У них була бляшанка з водою. Берґер розщіпнув Вестгофову куртку.
– Може, варто таки занести його в барак? – спитав Бухер. – Раптом те стерво повернеться?
– Не повернеться. Він щойно випустив пару.
Лєбенталь вислизнув з-за кута барака.
– Мертвий?
– Ні, ще ні.
– Він його копав, – мовив Берґер, – зазвичай лише б’є. Напевно, цього разу випив більше шнапсу.
Лєбенталь притис руку до куртки.
– Я приніс харчі.
– Тихіше! Весь барак почує. А що приніс?
– М’ясо, – шепотів Лєбенталь, – виміняв на зуб.
– М’ясо?
– Так, багато м’яса. І хліб.
Про зайця він не говорив, то вже не пасувало до ситуації. Він дивився на темну постать на землі, коло якої колінкував Берґер.
– Може, він зможе трохи з’їсти, – почав Лєбенталь. – М’ясо варене.
Туман став густішим. Бухер стояв коло подвійного колючого дроту, який відділяв жіночі бараки.
– Рут! –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.
