Читати книгу - "Пасажир"

повернув паспорти Юсефові.

— Добротна робота, — сказав він.

Юсефові губи, що здавалися наче прорізані бритвою, розпливлися в усмішці.

— А ти не втратив уміння.

— Решта завтра вранці.

— Цього разу грошей не буде, згода?

— Усі пальці цілі, то й добре.

Юсеф полічив паспорти.

— Ти хитріший од усіх, Ноно.

Цей худий молодик, який орудував усім, наче генерал, чарував Ноно. Оливковий светр британського десантника з накладками на плечах і ліктях висів на ньому, мов на опудалі. «Мерседес» був його танком.

— І все-таки зроби для мене одне діло.

— Легко, — сказав той, не зводячи очей із примар за лобовим склом.

— Мені потрібна зброя.

— Дорого обійдеться.

— Дозволи на проживання для цілого корабля з іммігрантами, як захочеш.

— Нащо тобі зброя?

— З особистих міркувань.

Юсеф мовчав, дивлячись на довгу чергу нелегалів, що обліпила обшарпаний фасад. Урешті кивнув Амарові, й той виліз із авта. Перше враження не зрадило Шаплена: Юсеф добре ставився до нього — і так було завжди.

Багажник відчинився. В цій сцені було щось сюрреалістичне. Цей схрон, обшитий чорною шкірою та полакованим деревом, юрма нелегальних мігрантів надворі, незліченні скарби в надрах «мерседеса», що був і паспортним столом, і зброярнею, і банком, і панцерною касою.

— Я тобі казав, що в мене проблеми з пам’яттю?

— Запобіжники погоріли, еге?

— Я не можу згадати, як ми з тобою запізналися.

Юсеф кивнув у відповідь. Його тішили проблеми Ноно.

— Минулий березень зустріти тебе коло метро «Сталінград». Ти малював крейдою на асфальті. Жив на ті копійки, що жбурляли перехожі. Голова порожня. Не знав свого імені й відкіля.

— Чому ти допоміг мені?

— Малюнки твої. Скидалися на стечки, давні могили в нашім краю.

Амар повернувся. В руці його з’явився пістолет, якого він просунув під важелем для перемикання швидкостей.

— ЧЗ-75. Кляті чехи добряче роблять.

Пістолет був на вигляд не такий, як «Глок». Шаплен поклав його в кишеню, не надто придивляючись. Амар неохоче тицьнув йому три обойми.

— Ми взяли тебе, друже. Помили, нагодували. Дали житло. Голова дурна, але ти вмів малювати. Я оддав тебе навчатися на фальшувальника.

— У тебе що, й інші є?

— А як собі гадав? Я чекав на тебе, щоб торгувати французьким громадянством?

— І я погодився?

— Ти заходився працювати, glupo. За півмісяця ти всіх перевершив. Хист, нюх. Туш, печатки, штампи… — Він загинав пальці. — На льоту все хапав. За місяць вже сам заробляв. Сам улаштував собі лабораторію. Іншому я і яйця поодривав би. А тобі довірив. Завжди вчасно впорався.

Отож, Ноно протримався довше, ніж інші. Від березня до вересня. Встиг легалізуватися, домогтися офіційного статусу — орендувати помешкання, відкрити рахунок у банку, оплачувати рахунки. І все за фальшивими паперами.

— То я так і не сказав, як мене звати?

— Згодом ти сказав, що тебе звати Ноно. Приїхав з Ґавра. Там працював у друкарні. Дурня. Головне, ти добре працював. Жодної проблеми. А потім пропав.

Він зареготав і поплескав Шаплена по карку.

— Ох ти ж, халамиднику!

Тепер Шапленові легше було збагнути те диво, що сталося з Матіасом Фрером. Певне, він давно пофальшував папери на те ім’я… Невже він так і ходив з тими документами, як став Нарцисом? Віктором Янушем? Та ні, либонь, уміння фальшувати повернулося до нього, коли сталося чергове забуття. І він вигадав собі Матіаса Фрера. Зробив документи й улаштувався на роботу в медичному центрі П’єра Жане.

Юсеф клацнув пальцями. На підлокітнику поміж ними з’явилися дві чарки, малесенькі, немов кулі до рушниці.

Амар нахилився над ними з пляшкою. Юсеф підняв свою чарку.

— Zivjeli![57]

Шаплен вихилив чарчину горілки одним духом. Пійло видалося йому густе, мов живиця. Він закашлявся. Вона обпекла йому горлянку, запалахтіла в грудях, вступила в руки і ноги.

Юсеф коротко зареготався, та той сміх одразу ж заступила його джокерська посмішка.

— Polako[58], Ноно. Це треба ковточками пити. — Він кивнув Амарові, щоб той налляв іще.

Шапленові аж сльози виступили в очах. Крізь ту імлисту запону він бачив, як надворі кишить людьми. Похилі плечі й зігнуті спини нелегальних іммігрантів оточувала хмара пари від їхнього подиху. Мурини, араби, азійці, індуси, слов’яни… Вони тулилися одне до одного і тупцювали на місці, бозна-чого чекаючи.

— Як вони це роблять?

— Виживають?

— Та ні, платять тобі за документи.

Юсеф зареготався.

— Ти бачив їхні морди? Оці люди найчастіше й купують дозвіл на проживання.

— Це не відповідь. Де вони беруть гроші?

— Складаються. Залазять у борги. Якось викручуються.

Шапленові аж недобре стало. Він брав участь у цьому генделі. Був причетний до цього рабства. Як міг він так низько впасти? Його особистості схожі на сходинки, якими високо не зіпнешся.

— І більше я нічого тобі не розповідав? — допитувався він. — Про своє минуле, про життя?

— Нічогісінько. Ти отримував замовлення і зникав. Коли повертався. Документи були готові. Завжди dakаko[59].

— І все?

— Ти, можна сказати, змінився.

— Як це?

Юсеф узяв його пальцем за лацкан оксамитового піджака від Пола Сміта.

— Убираєшся дедалі розкішніше. Зачіска. Парфуми. Як на мене, джиґун ти.

Що ж, такої нагоди проґавити не можна. Він вихилив горілку і рішуче сказав:

— Мені потрібні дівчата.

— Дівчата?

— Повії.

Юсеф голосно зареготався.

— А твої, братику?

— Я навіть їхніх номерів не пам’ятаю.

— Можу познайомити. Наші дівчата. Найкращі.

— Ні. Мені потрібні оті… з півдня. Магрибки.

Здається, Юсеф образився. У його гадючих очах зблиснув вогонь. Полум’я, що скидалося на густий і небезпечний полиск горілки в його чарці. Шаплен боявся найгіршого, та ось Юсефові губи посміхнулися, очі кліпнули.

— Іди до Софі Барак.

— А це хто?

— Через неї всі арабки проходять.

— Де її знайти?

— Готель «Теодор». Там її штаб цього року. Провулок біля вулиці д’Артуа. Скажеш, я послав. Я продаю їй паспорти для дівчат.

— А вона не покаже мені на двері?

— Ні. Вона полюбляє таких засранців, як ти оце. Тільки балакай голосніш. Вона з Лівану. Змалку майже оглухла від бомбувань.

— А як не через неї? Якщо я сам захочу вийти на полювання?

Юсеф глянув на Амара. Уперше на вустах здорованя промайнула усмішка.

— Як хочеш уполювати кізку, то йди туди, де вона воду п’є. «Джонні»,