Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

змінювалася. Її погляд, який раніше палав вогнем ненависті, тепер пом’якшав і став лагідним. Вона була серед рідних людей. Дорогу до її серця, зачерствілого без любові, знайшли діти. Її внучка, маленька Еліза, була їй навіть ближчою, ніж рідна донька. В ній Кассі бачила двійника тієї Елсі, яку вона втратила багато років тому і за якою увесь цей час тужила її душа. Еліза не пам’ятала матері, бо все її свідоме життя пройшло без неї. А дівчинка стала ниточкою, яка зв’язала матір і доньку. З її допомогою вони швидко полюбили одна одну. Побожність Елізи, регулярне читання Біблії, пам’ять про Тома і щасливе закінчення її авантюрної втечі спонукали Кассі до прийняття християнської моралі. Вона всім серцем увірувала в Бога і стала добропорядною віруючою.

Джорджеві з сестрою наново породичатися було легше, ніж Елізі з матір’ю, бо вони пам’ятали одне одного відтоді, як їх розлучили. Небога і дядько також швидко подружилися. Наступного дня після зустрічі мадам де Ту розповіла про своє життя докладніше. Розповідь закінчувалася тим, що недавно вона овдовіла і її покійний чоловік залишив їм із донькою чималий спадок, яким вони щиро прагнуть поділитися з Джорджевою сім’єю. Емілія поцікавилася, як він планує використати гроші, на що Джордж відповів:

— Допоможи мені отримати освіту, сестричко. Це завжди було моєю заповітною мрією. Решту я зможу сам.

Вони довго радилися і вирішили усі разом, що краще на декілька років або й назавжди виїхати до Франції. Як запланували, так і зробили. Про Еммі також не забули, взявши її з собою.

Дорогою ця вродлива й вихована дівчина підкорила серце старшого помічника капітана. Скоро по прибутті у Францію молодята побралися, а велика сім’я оселилася у просторому маєтку мадам де Ту.

Гаррі ходив до школи, жінки господарювали у домі, а Джордж упродовж чотирьох років навчався в одному французькому університеті. Він таки здійснив свою мрію — став освіченою людиною. Але білі люди ніколи не любили негрів, тому час від часу спалахи расизму загрожували їхньому спокою. Один такий вибух у Франції змусив Джорджа повертатися із сім’єю до Америки.

Яким він став за ці роки, що відчував і які плани на майбутнє будував, найкраще проілюструє його лист до одного французького друга.

«Наше майбутнє досі невідоме, — ділився Джордж своїми переживаннями. — Ти стверджуєш, що білі не матимуть нічого проти присутності у своєму суспільстві людей із таким відтінком шкіри, як у мене. Тим паче, що моя дружина і діти майже світлі… Можливо, світ змінився, проте… Уявляєш, мені не потрібно благословення білих, щоб почуватися повноцінним і щасливим! Мені байдуже до них. Я більше поважаю той народ, до якого належала моя мати. Для свого батька я був чимось на зразок породистої собаки або чистокровного коня, не більше. А от мама, моя нещасна, бідолашна матуся… Я для неї був дитиною, і хоча ми більше ніколи в житті не зустрілися, я знаю, що вона мене любить і любитиме до кінця своїх днів. Господи! Я навіть не знаю, чи вона ще жива, не знаю, чи впізнав би її, якби випадково побачив! Коли я згадую те, що їй довелося пережити, свої муки, ризик, на який пішла моя героїня-дружина, приниження моєї сестри, яку продали у Новому Орлеані, всяке бажання вдавати із себе американця чи мати із ними щось спільне одразу зникає… Навпаки, свою долю я хочу поєднати з пригніченим, загнаним у рабство народом Африки. Якби хтось мене запитав, чи хочу я, щоб моя шкіра посвітлішала, моя відповідь була би однозначною: „Ні! Краще нехай вона стане ще темнішою!“

Я мрію про одне: щоб світ визнав нас і не поділявся на білих, чорних, жовтих… Я хочу дожити до того дня, коли мій народ отримає право на вільне існування. Але з чого ж почати? Ти скажеш, що народ Гаїті намагався, та з цього нічого не вийшло. Я маю цьому пояснення. Раса, на основі якої сформувався характер гаїтян, деградувала. Звісно, потрібні століття, перш ніж люди того краю, позбавлені самостійності, доростуть до неї. Інша справа Африка. На її берегах я ясно бачу могутню республіку, яку очолюватимуть найкращі її сини — ті, хто завдяки своїй волі, безстрашності, наполегливості зуміли врятуватися від рабства. Колись батьківщина моєї матері була слабкою. Але тепер вона змогла досягти визнання у таких могутніх країнах, як Англія та Франція. Так, вони визнали її, поставили в один ряд із іншими націями земної кулі. Туди я хочу поїхати з сім’єю і там жити з народом, який мені до душі.

Мабуть, я дуже здивував тебе… Але я можу обґрунтувати свою позицію. Живучи у Франції, я мав змогу детально вивчати долю свого народу в Америці. Я уважно слідкував за боротьбою аболіціоністів і колонізаторів. Так, споглядаючи за тими подіями збоку, я побачив більше, ніж побачив би у самому вирі тієї боротьби.

Я усвідомлюю, що наші гнобителі можуть скористатися прикладом Ліберії — діяти усіма засобами, щоб завадити нам на шляху до визволення. Але нехай вони пам’ятають, що вчинками людськими править Господь. І саме він порушив усі їхні плани, тож мусимо спробувати і ми.

Ми живемо у знаменний час. Нації народжуються швидко. У нас є високий рівень цивілізації, щоб утворити республіку. Немає потреби відкривати щось заново, головне — зуміти скористатися досягнутим. Якщо ми зараз сміливо візьмемося до справи, нам і нашим дітям належатиме великий Африканський континент. Цивілізація і християнство облагородять його, республіки народжуватимуться там, як яскраві тропічні квіти, що цвістимуть віками… І все це буде творінням нашої нації.

Можливо, хтось подумає, що я просто втікаю, що мені байдуже до побратимів, які залишаються тут і досі тягнуть ярмо рабства. Та це не так. Якщо я хоч на мить забуду про них, нехай Господь забуде про мене! Але тут я безсилий, я нічим не можу їм допомогти. Для того, щоб спробувати розірвати ланцюги рабства, мені необхідно поїхати звідси, стати повноправним членом нації, з думкою якої рахуватимуться представники інших світових спільнот. Якщо її визнають, то вона зможе сперечатися, доводити, відстоювати свої права. Хтось один цього зробити просто не зможе. Потрібна визнана громада однодумців.

Колись Європа головуватиме над вільними націями світу, я навіть не сумніваюся в цьому. І тоді з рабством, пригнобленням та іншими соціальними несправедливостями буде покінчено. Колись інші країни визнають нас. Тоді на конгресі вільних країн нам нададуть слово, і ми виступимо на захист нашого нещасного народу, прибитого рабством до землі. Тоді Америка буде змушена очищатися від вікової