Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

Кремінці, ось чому ви проповідуєте реалізм і держитесь реалізму в житті — розпихаєте, штурляєте слабкіших та нещасливіших, ступаєте по тих, хто не насміє дати вам відкоша, хто, як оті Дікові боксери, скис би на першому раунді, якби надумав добиватися справедливості силою.

Дік протягло, нібито вражено свиснув.

— Ось чому ви проповідуєте євангеліє сильних, — провадила Пола. — Якби ви були хирляки, то проповідували б євангеліє кволих і підставляли б другу щоку. Але ви обидва — м’язисті силачі, і коли хто вас ударить у щоку, ви другої не підставите…

— Авжеж ні,— перебив спокійно Дік. — Ми зразу загорлаємо: «Голову йому з пліч!» — та й зробимо так. Розкусила вона нас, Івене. Світогляд, як і релігія, — це сама людина, і ми творимо його за своїм образом і подобою.

Розмова точилась далі, а Пола знов схилялася над своїм гаптуванням, і перед очима їй усе стояли ці двоє рославих, сильних чоловіків; захват, подив, роздуми підривали звичайну її впевненість у собі, і вона відчувала, як хитаються, тануть переконання, засвоєні так давно, що вже начебто стали частиною її єства.

Вже збираючись іти спати, вона висловила свої сумніви.

— Найчудніше з усього те, — озвалась вона на одне Дікове твердження, — що всі наші розважання про життя нікуди не ведуть. Надмір філософії тільки заплутує — принаймні жінку. Бо чуєш стільки доказів за все і проти всього, що не лишається нічого певного. Ось, скажімо, Менден-голова дружина лютеранка, і їй невідомі ніякі сумніви. Усе в світі тверде, визначене, непорушне. Вона нічого не знає ні про рух зірок, ні про льодовикові періоди, а якби й знала, це б ні на крихту не змінило тих правил поведінки, що їх вона визнає для чоловіків і жінок на цьому світі й перед лицем Вічності.

А ось тут у нас — ви, Кремінці, викрешуєте свій реалізм, Теренс викаблучує анархо-епікурейський танець в античному стилі, Генкок розмахує блискотливим серпанком Бергсонової метафізики, Лео служить урочисті відправи перед вівтарем Краси, а Дар Гаяль жонглює софізмами своєї вибухової теорії, теж нічого не досягаючи — крім хіба ваших оплесків за красномовність. Розумієте? Виходить, що в жодне людське судження не можна вірити. Нема нічого правильного. І хибного теж нема нічого. Плаваєш у морі ідей без компаса, без кормила й без карти. Чи зробити оце? Чи утриматись від отого? Чи так буде добре? Чи зле? У місіс Менденгол є готова відповідь на кожне таке запитання. А у філософів? — Пола похитала головою. — Нема. У них є самі тільки ідеї. Вони зразу починають сперечатись і говорять, говорять, говорять, і попри всю свою ерудицію не можуть дійти ніякого висновку. І я така сама. Я слухаю, слухаю, слухаю й говорю, говорю, як оце тепер, а переконатись ні в чому не можу. Не існує критерію…

— Як не існує! — перебив Дік. — Є давній, одвічний критерій істинності: «Чи буде з цього діло?»

— О, знов закресали кремінці! — усміхнулась Пола. — А Дар Гаяль кількома помахами руки та словесними викрутами доведе, що всі кремінці — то ілюзії; а Теренс — що це в кращому разі речі нікчемні, марні, непотрібні; а Генкок — що всі Бергсонові небеса вимощені кремінцями, тільки незрівнянно кращими; а Лео — що у світі є тільки один кремінець, Краса, та й той не крем’яний, а золотий.

— Проїдьмося по обіді верхи, Червона Хмаро, — попросила чоловіка Пола. — Розвійся трохи, викинь з голови юристів, копальні й худобу.

— Я б радий, Пол, — відповів Дік. — Та не можу. Треба поспішати на Оленяче Око, машиною. Оце опівдні сповістили, що там якась морока з водоймищем. Видно, десь у грунті слабина була, і від динамітних вибухів порозходилися розколини. А що з того, що гребля добра, коли дно води не держить?

За три години, вертаючись з Оленячого Ока, Дік відзначив собі, що Пола з Греймом уперше поїхали на прогулянку тільки вдвох.

Вейнрайти й Коглани, що вирядились двома машинами на тиждень до річки Рашн, заїхали на день до Великого Будинку, і Пола надумала повезти їх у кареті четвернею в гори Лос-Банос. Вирушали вони вранці, і Дік ніяк не міг поїхати з ними, хоча й покинув на хвилинку Блейка, якому саме диктував листи, і вийшов провести їх. Він сам перевірив усю збрую, всадовив гостей у карету й наполіг, щоб Грейм сів на передку біля Поли.

— Хай буде про всяк випадок чоловіча сила в запасі,— пояснив він. — Мені траплялось бачити, як ламалося гальмо на крутому узвозі, і з цього виходили деякі прикрощі пасажирам. Бувало, що і в’язи їм скручувало. А тепер, щоб ви не боялися, коли віжки в Полиних руках, я вам заспіваю пісеньку:

Наша Пола люба й мила,

Парою правус вміло,

Та незгіршо іі четвернею —

Отже, сміло їдьте з нею.

Усі зареготали, і Пола кивнула головою конюхам відпустити коней, а тоді підрівняла в руках віжки, вибравши або попустивши їх, щоб усі четверо коней відчували однаковий натяг.

Гості сміялись і кепкували з Діка, що він мусить залишатися вдома, і ніхто з них не помічав нічого, крім погожого ранку, що звістував чудовий день, та щирого господаря, який зичив їм веселої прогулянки. Тільки Пола крізь радісне збудження — ще б пак, правити такою четвернею! — відчувала невиразний смуток, певне, від того, що Дік зостався ззаду. І Грейма вигляд веселого Дійового обличчя шпигнув у серце докором сумління: чом він сидить тут, поряд цієї жінки, а не мчить поїздом чи пароплавом кудись на край світу?

Однак веселість на Діковому обличчі згасла ту ж мить, як він повернувся й рушив до будинку.

Було вже кілька хвилин на одинадцяту, коли він скінчив диктувати. Блейк підвівся йти, але, повагавшись якусь мить, ще сказав несміливо:

— Містере Форесте, ви просили нагадати вам за коректуру вашої книжки про шортгорнів. Сьогодні вже друга телеграма надійшла: кваплять.

— Я сам уже не встигну, — відповів Дік. — Будь ласка, повиправляйте друкарські помилки, дайте Менсонові, хай перевірить фактичні дані — особливо родовід Короля Девону, — та й відсилайте.

До одидадцятої Дік приймав помічників та завідувачів служб. Аж о чверть на дванадцяту він спекався містера Пітса, організатора виставок, що приніс показати спробний зразок каталога першої з майбутніх щорічних виставок-розпродажів.

Зоставшися вперше на самоті, відколи поїхала карета, Дік зайшов до своєї веранди-спальні й спинився перед рядком барометрів та термометрів на стіні. Але дивився він не на них, а на жіноче обличчя, що сміялося з круглої дерев’яної рамки під ними.

— Поло, Поло, — промовив він уголос. — Невже після стількох років