Читати книгу - "Людолови. Том 2"

б'ємо великому государеві і бажаємо служити йому нашими головами, як колись служили руським царям, б'ючися з його ворогами, з ханом кримським і султаном турецьким і на морі, і на суходолі. І в знак служби своєї привезли ми цареві кількох мурз з-під Перекопу і частину хліба козацького, а також московських людей, визволених з неволі татарської».

— Так! Добре! А далі що? — хитав головою Сагайдачний.

— Та… Почав нас думний дяк розпитувати, чи то дійсно замирився король із султаном і тепер разом із цісарем і папежем пригноблюють і утискають нашу віру. Я відповів, що за цісаря і папежа нічого в нас не чути, а з султаном король дійсно замирився ще позаторік, але зараз знов збираються вони воювати, проте віри нашої ніхто не чіпає.

Сагайдачний роздратовано засовався у кріслі.

— Ну і дурницю ж ти бовкнув, пане старшино! — щиро вирвалося в нього. — Треба було казати! «Так, утискають». Бо ж наші владики весь час скаржаться на утиски, щоб мати змогу піддатися під московського патріарха.

— Так ми ж говорили не за попів, а за козаків, — знизав плечима Одинець. — А нас хіба хтось чіпає?

Сагайдачний досадливо поморщився.

— От не розуміє людина, де і що треба казати!.. Та Москва геть уся ладаном просмерділа з того часу, як попеня[303] почало царювати. А крім того, такий вже звичай у московитів: кожну торговельну справу, кожний похід, кожну державну справу так чи інакше до віри приплутують. Все, мовляв, на світі задля віри Христової. Розумієш? Ну, та що там!.. Зробленого не повернеш, — перебиввін себе. — Що ж далі?

— Тоді спитав нас думний дяк, чи справді заборонено нам ходити у Чорне море? Я відповів, що з Дніпра заборонено, але з малих річок ходити нам вільно і що навесні збираємось ми у новий похід, якщо цар зволить прийняти нас на свою службу. Тут я й вручив йому твою грамоту. Дяк обіцяв передати її цареві разом з хлібом козацьким і татарським ясиром і довго розмовляв з нами. Цікавився, скільки нас, яка в нас зброя, армата, скільки коней, чи є фортеці та замки.

Сагайдачний слухав, хитав головою і іноді приказував: «Так, так!», а Одинець вів далі спокійно і рівно:

— Все спочатку було по-людському, а потім і пішла тяганина. До царя нас так і не пустили. Піст, кажуть, аж до великодня не приймає він чужоземців. Та які ж ми, на бога, чужоземці? Адже ж православні… А вони кажуть: хоч і православні, та з польської королівської землі. Тлумачили ми це дякам, та в'ються вони в руках, як вужі. Кажуть: «говїє цар», а потім: «поїхав цар на прощу». Почали ми на нього чекати. Повернувся цар, аж дивись — знову вийшла нова заковика. Прийняв нас царський намісник, князь Пожарський… А ми всіх бояр одвідали та кожному подарунками рота замазали: кому ронди, кому шаблю, кому каблучку. І кожному по татарюзі або татарці.

— Патріарха бачили? — знов уриває Сагайдачний.

— Теж не пустили, — сердито смикає плечем Одинець. — Кажуть тобі: дурили нам голови. Вже й лютий настав, відлига. Адже ж не проїхати Чернігівщиною… Почали ми збиратися додому. Зрадів Грамотін, хоч і не виказував, собака, своєї радості. Зібрав нас востаннє, промову сказав, видав нам «царское легкое жалрвание»: тобі грамоту, а нам — подарунки. Я дістав шапку лисячу, камки та сукна доброго на жупан. Сукно таки хороше — лундиш[304], але ж шапка… Чи то вони соболів про нас не знайшли? Полковникам дали теж по шапці, по тафті та по сукну, а сотникам — тільки по сукну та по шапці. Бурчало наше товариство. Плюнули ми та й пішли до Китайгорода соболів собі накупити. Годували ситно й смачно: осетрами, ікрою, дичиною.

— А що чути за війну з Зигмундом? — згодом спитав Сагайдачний.

Одинець почухав за вухом, потер підборіддя і похитав головою…

— Не схоже воно на те, щоб воювати. Справді, що небагато я рознюхав, бо ж на подвір'ї весь час сторожа була, а бояри люди хитрющі: так і сиплють словами, як тим горохом, та про наміри їх і натяку нема. Але видно, що латає Московщина свої дірки після міжцарів'я та наших останніх походів. Та й в державі їхній не дуже спокійно: хлопство бунтує, чекає волі та тікає у ліси або до Сибіру. Рано їм ще воювати, — договорив він рішуче і взявся за шапку.

Сагайдак його не затримував. Темнішало. Він наказав подати світла, і коли джура запалив свічки, знову розгорнув цареву грамоту[305]. Очі його звикло обминули і пишний титул у заголовку, і перші рядки і спинилися на останньому:

…И мы, великий государь, тебя, гетман Петр, и все войско запорожское за то похваляем, что вы нашей милости соискали и впредь нам, великому государю, службу свою хотите оказывать. Языков крымских у посланцев ваших велели мы принять, а посланцам вашим — быть у наших бояр и у приказных людей и посольство ваше велели есьмо выслушать милостиво.

Пожаловав посланцев ваших, велели мы их отпустить, а с ними послать вам наше легкое жалование — 300 рублей денег — и впредь все в нашем жалованье забвенных не учиним, смотря по службе вашей.

А на Крымские улусы вас нынче не посылаем, потому что крымский хан со своими беями на наше великое государство не ходит и людям нашим никоторые шкоды не чинит, потому ж наши людиКрымским улусам[306] шкоды никоторые також не делают.

Сагайдачний загорнув грамоту, сховав її в шухляду і похитав головою:

— Триста карбованців… Та на них і сотні козаків не озброїти і не прохарчувати…

Він підвівся і замислено пройшовся з кутка в куток.

— Не прийшов ще слушний час. Зубожіла Москва після міжцарів'я. Де їй зараз розпочинати війну з Польщею. А шкода… Доведеться знов крутитися з панами, хитрувати, торгуватися… Складна і небезпечна гра, і як вона вже обридла…

Килим приглушував його кроки. За вікном згасали березневі присмерки, а вітер тихенько співав у димарі своєї ще зимової пісні.

Осман іде!!!

Пурпурними наметами палають юдині дерева серед чорних струнких кипарисів, і Насті здається, що не дерева стоять навкруги і ронять у повітрі вогняно-малинові пелюстки, а прискають у небо водограї крові, яка незабаром проллється в поході.

Вже три місяці стоять на північ від Біюк-сарая султанові бунчуки — ознака того, що на північ поведе своє військо молодий падишах. Блищать на сонці їх золоті маківки, всипані самоцвітами. Вітер теліпає конячі хвости, нагадуючи стамбульським мешканцям безкраї степи та пустині, міжгір'я