Читати книгу - "Сибіріада польська"

в його руці. Хотів, мабуть, щось сказати, але Сташек вже ні на що не чекав.

— О! Знов мені в тайгу тікають, зарази. Куди, Білянка, повертай, куди!

Біг, не оглядаючись, найшвидше, як зумів, щоб скритися у гущавині сполоханого стада.

14

очинаючи з весни сорок третього року майже всі польські засланці, особливо чоловіки, здатні носити зброю, пішли на війну. Одні вже раніше встигли дістатися до Ірану з військом Сікорського і Андерса, інші весною цього ж року включені були до армії Василевської та Берлінга. Хоч так між Богом і правдою, яке там тоді для тих вимучених у тайзі і таборах каторжників мали значення Сікорський, Андерс, Берлінг або Василевська! Вважалося, що йдуть у польське військо і разом з ним визволяються з цього пекла. Через військо і фронт світила єдина реальна надія на повернення до Польщі. Навіть ціною солдатської смерті і усякого сподіваного воєнного нещастя. «Загину на фронті я, але моя сім’я повернеться...»Іншої дороги до Польщі не було. І всі польські засланці достеменно про це знали.

У Сибіру залишилися тисячні юрби обтяжені сім’єю жінок, старих і дітей" А також ті з поляків, які забуті Богом і людьми, не знаючи, що у світі діється, позбавлені самоволею НКВС амністії, продовжували страждати у важких гулагах.

А де та війна зараз була? Жителі сибірської тайги не дуже про це знали. Радіо у лісових селищах не було. Ледь діставали запізнену газету, на яку зрештою завзято полювали курці, щоб було у що закрутити махорку. Мало хто знав, що фронт повільно-то, повільно, але безупинно просувався на захід. Перервано блокаду Ленінграда. Відвоювали в німців шмат території, зокрема місто Харків. Червона Армія наближалася до Дніпра, а там уже недалеко була Польща.

Сташеку Долині бракувало батька. Коли тільки залишався сам на сам з думками, відразу бачив батьківську згорблену фігуру, яка віддалялася за возами з пляшкою молока в руці. На цьому образ, що запам’ятався, зникав. Сташека це мучило, бо ніяк не міг собі уявити, де тепер є батько і що там на війні поробляє.

Кожен день хлопцеві починався задовго перед світанком. Зривався з печі, бо там разом з братом мав вимощене лігво, і поспішав до далекого обійстя в тайзі, щоб разом зі сходом сонця встигнути на вигін корів. Добре, коли була погода. Гірше, коли небо затягували низькі хмари, розхлюпувався дощ. Мокро, холодно. Та ще й болотні кочки між Вовчим хутором і Булушкіном утруднювали переправу.

Пасли череду цілий день. На полуденний удій баби приїжджали з банками в умовне місце, найчастіше на одну з лучних галявин на берегах Золотушки. Вже майже в темряві, з однією пляшкою молока для Тадека, другою для дідусевої старенької, Сташек біг на хутір. Біг клусом по всій дорозі, бо то і час і шумлива навкруги тайга його підганяли. Неприємно так самому в тайзі, та ще коли темно. На хуторі заходив спочатку до Миколаївни. Бабуня переливала молоко до глиняного глечика, щоб Сташек вранці не мусив заходити по пляшку. Часом питала його про Митрича, чи на суботній вечір має старому баню приготувати. Але не було дня, щоб не запитала, чи Сташек не приніс їй листа від сина з фронту. І кожного разу бачив сум на її старому поморщеному обличчі.

— То не було листа від мого Пєтєньки, говориш? Пошта з Тулуна не приходила? Може, завтра буде, як гадаєш? А твій батько пише?

— Не пише, бабуню.

— Напишуть нам, напишуть... Тільки ти, синку, щоденно про ті наші листи в канцелярії допитуйся. Щоденно!

Від бабуні Сташек спішив додому. Броня завжди на нього чекала з чимось теплим до їжі.

Якогось дня Броня запитала Сташека, чи може до їхньої хатини спровадити свою сім’ю.

— Тиснуться там разом з Грубами, а тут ми були б усі разом. Ну й коли ми ходимо на роботу, то бабуня Тадзьом опікувалася б. Помістимося якось. Що ти, Стасю, на це скажеш?

— А мені що? Нехай приїжджають...

— То дякую тобі, Стасю, бо що не кажи, то ваш дім.

Сташек знизав плечима і хоч не мав такої потреби, вибіг перед дім. «Тільки батька забракувало, а вже починає розгортати крила. Сім’ю собі привозить. А привозь собі, кого хочеш, яке моє діло. У бараках по сто осіб разом замешкувало і також давали собі раду. Питає, немов просить моєї поради, а сама робить, що хоче». Зі своїми відносинами стосовно Броні Сташек все ще не вмів упоратися. А вже категорично не вмів визнати за нею права, щоб біля його батька, у їхній малій сім’ї, Броня мала зайняти місце, колись приналежне його мамі. Мама — то була мама: єдина, незамінима і неповторна. А Броня? Знайома дівчина з бараків, жінка, яких навколо чимало. Був лютий на себе, бо навіть назвати, звернутися до неї не вмів. Мама? Ніколи в житті! Пані? Яка вона пані, так на щодня, в однім домі? Броня? Ну, вона йому не подруга, хоч тільки на кілька років від нього старша. Отже, уникав безпосередньо звертатися до неї, ніяк її голосно не називав, белькотів щось там загалом і безособово. У Броні, видно, таких проблем не було, бо завжди зверталася до нього по імені, завжди зменшено й лагідно: «Стасю». Зате Тадек, як тільки Броня у них замешкала, почав кликати її