Читати книгу - "Чумацький шлях"

якому тепер можна було дати заледве вісімнадцять чи дев’ятнадцять років, реготав дужче за інших і своїми ясно-карими очима зиркав через стіл на зніяковілу дівчину. Пересміявшись, відповів:

– Старого діда я Настуні прощаю, а от вергуни справді такі смачні, що я згоден їх їсти все життя кожного дня!

Настуня зарум’янилась, мов півонія, і вдячно глянула на парубка. Катря лукаво усміхалася, мати обняла меншу дочку за плечі й поцілувала в голову, а Івась хитро примружив очі і підморгнув Керімові:

– Е-е, братику, я й не підозрював, що ти такий спритний! Бачу – тут гарбузами і не пахне, зате явно запахло весільними шишками та весільним короваєм! – І повернувся до дівчини. – Чи як, Настуню?

Настуня зовсім розгубилася, зніяковіла і крадькома глянула на Керіма, мов просила захисту. Керім упіймав той благальний погляд і рішуче припинив Івасеві жарти.

– Не пащекуй! Моє весілля буде не раніше твого! А до того часу немало води стече!

Обід затягнувся до самого смерку. Івась розповів про свої мандри по білому світу, про війну, про американського побратима-адмірала, показав його кортик, прочитав напис на ньому: Івакові – Джонс.

– А зараз не віриться, що все те не привиділося мені, не наснилося. Коли б не цей кортик та не Георгій на грудях, то, їй-богу, не повірив би, що все те було насправді і що ми з Керімом уціліли у тому вогні, у тому смертовбивстві, що поглинуло немало наших товаришів… І знаєте, після всього, що я пережив, я вже не міг би наймитувати у Хуржика. І не тільки у Хуржика – ні в кого! Я хочу бути вільною, незалежною ні від кого людиною. І їхав сюди з одною думкою: забрати Катрю і гайнути на вільні землі! Побоювався одного: чи погодиться Катря? Тепер знаю: після всього, що вона тут пережила, згодна зі мною їхати!

Мати й Настуня, почувши це, остовпіли й оніміли.

– Катрусю! Як? Ти їдеш? – спромоглася нарешті мати. – А нас залишаєш?

Катря обняла їх.

– І ви з нами… Все продамо тут, а на нових землях почнемо нове життя!

– Ой, Боже! Що ви надумали! – схлипнула мати. – Куди? Там же чужий край!

Параска теж посмутніла. В її очах забриніли сльози.

– А куди ж тоді мені, одній-однісінькій у світі? У найми мене, стару, вже ніхто не візьме… Навіть поховати нікому буде… Одні у мене близькі люди – Івась та Катря, та й тих не буде біля мене!

– Ну, ми тебе, Параско, не залишимо одну – заберемо з собою, – втішив стару Івась. – Якщо ти не проти, звичайно…

Параска зраділа.

– Та з вами хоч на край світу! А тут без вас як житиму?

Катрина мати похитала головою.

– І вам не страшно, Параско?

– Ні, не страшно. Поки буде сила, помагатиму. А зляжу – будуть близькі люди біля мене: хліба, води подадуть, в землю покладуть, коли помру… А тут?

– А мені страшно, – зітхнула мати. – Далекий край, чужі люди…

– Край не такий далекий, а люди й наші там будуть, – сказав на те Івась. – Не одні ми їдемо туди. Безкровний із Засулля теж ладнає мажі на весну. Казав – і ще будуть охочі поміняти засульські піски на жирний таврійський чорнозем. Так що їхатиме ціла валка…

Весь вечір вони пробалакали отак про те, що було, і про те, що буде, що жде їх через півроку, про те, як спродати Хуржикову живність та землю і що купити в дорогу для майбутнього господарства. Івась підбадьорював усіх, щоб не лякалися даремно, розповідав, яка там, на півдні, земля розкішна, які рибні ріки, які випаси для худоби. Керім підтакував, а сам не зводив очей з Настуні, голублячи її ласкавим поглядом, і те п’ятнадцятилітнє дівча крадькома теж зиркало на нього і червоніло, коли погляди їхні зустрічалися.

А коли проспівали перші півні і хлопці вклалися в хатині спати, Керім сказав Івасеві:

– Хочеш ти чи ні, а бути нам родичами!

– Як то? – здивувався Івась.

– Ти одружишся з Катрею, а я з її сестрою!

– Настунею?

– Так.

– Та мала ж іще! Та й чи згодна буде? У нас не так, як у вас!

– У вас мала, молода, а у нас саме якраз! Та й не поспішатиму я – нехай підросте півроку чи рік… А щодо згоди, то я вже постараюсь сподобатися…

Івась пацнув його долонею по спині.

– Ну,