Читати книгу - "Ходіння по муках"

— То ми вважали, товаришу комісар, а не білі. Торгова в теперішній момент перебуває під концентричним ударом. У білих аероплани й танки. Це не колишня корніловська банда… Вони діють по внутрішніх лініях, завдаючи ударів, де хочуть. Ініціатива в їхніх руках…

— На північ від Торгової Сталева дивізія Дмитра Жлоби, — сказав Телєгін…

— Розбита…

— А кавбригада?..

— Розбита…

Соколовський сіпнув шиєю, ступив ближче до карти.

— Ви дуже витримана людина, товаришу, — промовив він. — Ви наче вже примирилися з тим, що Торгова взята. Той розбитий і цей розбитий. — Він обернувся до начштабу: — А наша армія?

— Ми ждемо розпорядження главковерха. У товариша Калніна свої розрахунки. Штаб головкома не може, стукаючи кулаками, вимагати у ставки главковерха наступу, — як ви гадаєте? Війна не мітинг.

Начштабу тонко усміхнувся. Соколовський не дихаючи дивився в його товсте, спокійне обличчя. Начштабу витримав погляд.

— Ось які справи, товариші, — сказав він, повертаючись до стола. — Ось чому я не маю права зняти жодної частини з фронту, хоч би це здавалось цілком розумним і необхідним… Наше становище дуже не легке. Отже, повертайтеся негайно в свою частину. Все, що я вам сказав, поки що заборонено оголошувати. Треба зберегти цілковитий спокій в армії. Що ж до полку Пролетарської свободи — за долю його можете не турбуватися, я одержав заспокійливі відомості…

Брови начштабу зсунулись над карлючкуватим носом. Кивнувши головою, він відпустив відвідувачів. Соколовський і Телєгін вийшли з кабінету. В сусідній кімнаті черговий чистив нігті, стоячи біля вікна. Коли Соколовський і Телєгін виходили, він чемно їм вклонився.

— Сволота, — прошепотів Соколовський.

Коли вийшли на вулицю, він схопив Телєгіна за рукав:

— Ну? Що ти скажеш?

— Формально він має рацію. А по суті — саботаж, звичайно.

Саботаж? Ну, ні… Тут гра більша… Я повернусь, застрелю його…

— Облиш, Соколовський, не дурій…

— Зрада, я тобі кажу — тут зрада, — бурмотів Соколовський. — Гимзі щодня доносять: у штабі пияцтво. Сорокін розігнав комісарів. А спробуй підступись. Сорокін — цар і бог в армії, чорт його знає, люблять за хоробрість, — своя людина. А начштабу, ти знаєш, хто такий? Бєляков, царський полковник… Зрозумів — який вузол? Ну, їдьмо… Проскочимо, як ти думаєш?

Начштабу торкнув дзвінок, — в дверях виразно з’явився черговий.

— Дізнайтесь, в якому стані головком, — сказав Бєляков, суворо дивлячись у папери.

— Товариш Сорокін у їдальні. Стан — півградуса.

Черговий ждав, поки начштабу не усміхнеться знехотя, тоді значливо усміхнувся і він:

— З ним — Зінка.

— Гаразд. Ідіть.

Бєляков пройшов у відділ служби зв’язку. Переглянув телефонограми. Підписав чітко, дрібним почерком кілька паперів і в коридорі, коло крайніх дверей, затримався на мить. За дверима чути було тихий дзвін гітарних струн. Начштабу вийняв хустинку, обтер міцну червону шию, постукав і, не дожидаючи відповіді, увійшов.

Посеред кімнати коло стола, накритого розгорнутими газетами і заставленого брудним посудом та чарками, сидів Сорокін, відгорнувши широкі рукава черкески. Вродливе обличчя його було таке саме похмуре. Пасмо темного волосся падало на мокрий лоб. Розширеними зіницями він витріщився на Бєлякова. Збоку на табуретці сиділа Зінка, поклавши ногу на ногу, так що видно було підв’язки й мережива, і перебирала струни гітари. Це була молоденька Жінка з яскравим офарбленням синіх очей і вологих губів, з тоненьким і рішучим носиком, з розпатланим, високо піднятим русявим волоссям. І тільки хворі зморшки коло рота, правда — ледве помітні, надавали її ніжному обличчю виразу звіряти, яке уміє кусатися. За документами вона була звідкілясь з Омська, дочка залізничного робітника, чому, звичайно, ніхто не вірив, не вірили і тому, що їй вісімнадцять років, ні її прізвищу — Канавіна, ні її імені — Зінаїда. Але вона чудово писала на друкарській машинці, пила горілку, грала на гітарі і співала звабливі романси. Сорокін обіцяв власноручно застрелити її при першій спробі розводити в штабі білогвардійську гниль і плісняву. На тому й заспокоїлись.

— Гарно, нічого сказати, — промовив Бєляков, хитаючи головою і про всяк випадок тримаючись коло дверей. — В яке ти мене ставиш становище? З’являються два явних цекісти, погрожують мітингами, і ти негайно перекидаєшся на їх бік… Ще простіше, іди до апарата, телеграфуй в Катеринодар, — негайно тобі пришлють єврейчика, він тобі сформує штаб, він з тобою в ліжку буде спати, ходити з тобою у відхідок, всі думки твої візьме на облік. Справді, жах! У головкома Сорокіна ухил до диктатури! Ну і йди під контроль… А мене звільни… Розстріляти мене ти можеш… Аає в присутності підлеглих погрожувати револьвером я не дозволю… Яка ж після цього дисципліна!.. Чорт тебе візьми, справді.

Дивлячись весь час на начштабу, Сорокін простягнув руку, велику й сильну, і, промахнувшись, стиснув повітря замість шийки пляшки. Коротка судорога звела його рот, вуса настовбурчились. Але він узяв шяшку і налив дві стопки:

— Сідай, пий.

Бєляков скоса глянув на мереживо Зінчиних панталон, підійшов до столу. Сорокін сказав:

— Коли б ти не був розумний — був би ти в розході… Дисципліна… Моя дисципліна — бій. Ану, нехай хто з вас підніме маси… А я поведу, і дай тільки час — ніхто не може, один я роздавлю білогвардійську наволоч… Світ здригнеться… — Ніздрі його захопили повітря, червоні жили запульсували на скронях. — Без цекістів і Кубань вичищу, і Дон, і Терек… Майстри вони співати в Катеринодарі, комітетчики… Сволочі, боягузи… Ну, то що ж, я на коні, в бою, я — диктатор… Я веду армію!

Він простягнув руку до склянки з спиртом, але Бєляков швидко перекинув його склянку:

— Досить пити…

— Ага. Наказуєш?

— Прошу, як друга…

Сорокін відкинувся на стільці, кілька разів коротко