Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Це моє рішення! — вигукнула вона.— Я роблю те, що вважаю за потрібне!

Джекі мигцем помітила, як Лейла заклякла з широко розплющеними очима та втягнула голову в плечі, ніби намагалася відгородитися від усього, що тут відбувалося.

— Даню, я цього не дозволю,— карбуючи кожне слово, промовив Федя.— Діла не буде.

— На жаль, вирішувати не тобі. Якщо Агнеса сама бажає, а Джекі готова...

— Може, ви обидва нарешті поглянете на мене?! — Джекі розлючено смикнула хлопців за рукави.— Ти,— вона звернулася до Феді й уперше не відвела погляду, дивлячись йому у вічі,— не можеш мною керувати. Я роблю те, що вважаю за потрібне. Це тебе сюди ніхто не кликав, це ти тут нічого не вирішуєш! Ну, а ти, Даню,— Джекі видихнула, намагаючись заспокоїтися,— просто поміркуй. Агнеса не годиться для цієї ролі. Якщо хтось не може впоратися з якоюсь справою, його міняють. І не тому, що він поганий. А тому, що справа має бути зроблена.

— Я згоден з тобою,— кивнув Данило.

— А я ні.

— А тебе це не обходить,— Джекі кинула на Федю черговий убивчий погляд.

— Давиде,— Федя у відчаї обернувся до вигнанця.— Тільки уяви, що скажуть леобуржці, якщо дізнаються, що Агнеса не справжня! Та це знищить ваш авторитет за мить!

— Я не переймаюся, бо ніхто не матиме доказів. Джекі знає те, що й Агнеса. Вони схожі, як дві краплини води. Тож ми з Агнесою напишемо звернення до гарантів миру і обговоримо подальші перемовини з Оздеміром. Лейло, а ти берися до зовнішності Джекі.

Вигнанка не вимовила ані звуку, наче й не чула його. Її темні очі палали сумішшю презирства та гніву, коли вона, мов тінь, швидко і плавно ковзнула повз Федю до виходу. Джекі відчула поколювання під ребрами, ніби щось пошкребло пазуристою лапою. Нічого доброго це не віщувало.

— Гаразд. Отже, обміняємо Агнесу на Тео,— резюмував Данило.

— Господи Боже,— пирхнув Федя.— Нащо тут цей ковбой?

— Цей ковбой,— посміхнувся Данило,— один з найкращих стрільців на тутешньому «Дикому Заході». Годі вже йому валятися на дивані, коли в його місті революція.

Над Михайлівською площею стояв димний ранок. Лейла пересмикнула плечима від вогкого холоду та щільніше запнула хутряну жилетку.

Сьогодні все йшло не так, як слід. Вона так мріяла про завтрашні перемовини в Ратуші. У думках пролітали приємні картини: як вона дістає ніж, як лезо ховається в її долоні — крихітне, холодне, безжальне знаряддя помсти,— й от вона врешті закінчує свою справу. Зрівнює рахунок. Вершить справедливість. І чхати на те, що їй того ж вечора відрубали б голову на Ярмарковій площі посеред Російського кварталу. Налякати її смертю? Після всього?..

Але тільки-но Давид поглянув на неї, одразу ж стало зрозуміло, що на переговори її не пустять і підібратися до свого головного ворога знову не вийде. Втім, можливо, це на краще. Вона добре навчилася чекати. Швидка смерть — занадто милосердно, в неї є ідеї куди цікавіші.

А потім відбулося дещо геть незрозуміле. Те, з якою інтонацією Федя назвав цю дивакувату плюгавку своєю дівчиною, як він перелякався за неї, не могло не здивувати. Що за ігри? В нього ж на лобі написано, хто він такий і що йому треба. Повірити в те, що він справді нею переймається або навіть — ха-ха! — закоханий, може лише така наївна дівчинка, як та... як її... Джекі? Лейла спробувала викликати в пам’яті її стійкий образ, але виходив лише каламутний силует у сірому плащі.

Втім, Лейлі було до того байдуже. Немає сумнівів, що тільки-но вони з Федею опиняться наодинці, то миттєво дійдуть згоди. Лейлу охопило жагливе нетерпіння, тіло ніби сповнило електрикою. Як він підхопив її і притиснув до себе, коли вона незграбно вдала падіння з барикади! Треба якнайшвидше переходити до ближчого знайомства. Лейла і сама не розуміла, чому Федя так її приваблював. Мабуть, уперше в її оточенні з’явився хлопець, який нагадував їй про те, що вона втратила. Він нагадував їй про її світ: з клубами і техно, вечірніми тусовками на яхтах, лондонськими крамницями і московським гламуром, літаками, смартфонами, інтернетом, хмарочосами і суші. Так, чорт забирай, про суші він теж їй нагадував! Лейла не здогадувалася, як скучила за цим і як пекельно втомилася від пари й кіптяви цього гонорового, мерзенного міста, яке спотворило її обличчя. І поки вона застрягла тут, не маючи змоги довершити свою справу, їй кортіло торкнутися чогось свого — частини того світу, до якого вона належала насправді.

Лейла пройшлася майданом. Кілька леобуржців витріщалося на обгорілі рештки «краба», інші юрмилися біля поспіхом змайстрованої клітки, де за метр над землею висіло троє полонених поліціянтів. Підлітки з Робітничого району стрибали навколо клітки і показували їм образливі жести. В цій компанії Лейла помітила дебелого хлопчину в дорогому одязі, мабуть, з аристократів. Хлопчаки вигукували щось німецькою, ставили одне одному підніжки й реготали. Дивно, але зараз, коли на площі було відносно спокійно, людей щохвилини більшало. Прокидалися ті, хто ходив відпочивати після пекельної ночі, приходили ті, хто дізнався про підпал у Творчому районі, леобуржці збиралися біля помосту поруч із собором, роздивлялися шоломи і кийки, кинуті полоненими «акулами», допомагали зміцнювати розтерзані барикади і чекали. Лейла відчувала тяжке очікування в кожному їхньому русі. Ніхто не мав сумнівів, що минула ніч — це далеко не фінал.

— Лейло!

Дівчина обернулася. З боку собору до неї підбіг Данило.

— Тебе кличуть до університету.

Лейла здивовано кліпнула. До університету?

— А подробиці?

— Мені особливо не пояснювали. Тебе кличе професор Кубрик — це той, який цікавиться порталами і нашими переміщеннями.

— Та знаю я хто такий Кубрик. Як же він дістав мене після твого викриття на весь Леобург! Знову буде пропонувати експерименти!

— Схоже, не в тому річ,— хитнув головою Данило.— До університету збираються біженці з Творчого. І ти їм потрібна, щоб поговорити з одним з них. Давид попросив сходити разом з тобою.

Лейла закотила очі й цокнула язиком.

— Я — доросла дівчинка, Даню.

— А він — твій командир, і я не сперечатимуся щодо його рішень.

Лейла розвернулася й пішла до південної барикади.

— То що там за біженець, як гадаєш? — спитав Данило.

— Знову китаєць, чи кореєць, чи ще бозна-хто! — роздратовано відповіла дівчина.— І бовкнула ж, що знаю японську.

— Ти знаєш японську?

— Трохи. Вчилася