Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Розділ 16.

Я провела під замком майже цілий день. Мені приносили їжу, але я щоразу відмовлялася. Усередині мене щось зовсім зламалося. Це важко пояснити, коли ти приймаєш рішення здатися. Ні, не так. Ти спочатку помстишся всім і навіть Деміану. А потім… можна здатися.

Стоячи біля вікна і милуючись вечірнім містом, я сумно посміхнулася. Невже Деміан має отримати прощення? Ні. Він має понести покарання. Деколи мені здавалося, що я веду внутрішній діалог не сама з собою, а з кимось іншим, і це мене лякало. А якщо Деміан має рацію, і в моїй голові Рейлі? Якщо я залишусь сама, хто мене захистить від нього?

Я дивилася на обрій і думала про Тулая. Я була впевнена, що його душа перенеслася у світ богів. Але чи зможе він повернути своє законне місце? Чи захоче… Але відразу знову я починала злитися і ненавидіти свого брата за смерть Хаоса! Сльози, які раніше давали полегшення, зараз були просто водою, яка нічого не приносила. Навіщо брехати собі? Я ненавиділа цей світ, який завдав мені стільки болю.

Я чекала новин про Цортіса. Ще коли ми всі разом обговорювали план, він погодився привести всіх своїх людей, відданих Хаосу, щоб допомогти нам розповісти правдиву історію людям, щоб захистити нашу віру. Зараз я жила маленькою надією побачити хоч одну знайому особу, яка... пов'язувала мене з минулим. Ні, я просто чекала від нього слів, що він поховав Хаоса десь у лісі, у гарному, спокійному місці. Але Деміан не з'являвся, і відповідно про Цортіса нічого мені не було відомо. Чи він живий хоч? Чи Тулай убив у своєму гніві і його? А може це Деміан вирішив грати за своїми правилами? З чого я узяла, що йому можна вірити?

Коли за мною прийшли та запросили на вечерю, я спершу відмовилася. Новин про Цортіса все не було, а більше мені не було про що вести розмови з Деміаном. До того ж апетиту все одно не було. Але мене наполегливо попросили пройти до їдальні. У невеликій затишній кімнаті сиділи Деміан з матір'ю.

— У мене немає настрою бачити перед сном усіх вас, - сухо відповіла я і розвернулася, щоб піти.

— Сядь, Торі, - грізним тоном промовив чоловік, і я здивовано глянула на нього. – Є розмова.

— Про що?

— Точніше сказати про кого. Ти не казала, що твій знахар має майже цілу армію віруючих! - прогримів Деміан. - Вирішила, що зможеш мене обхитрити?

— На що ти сподівалася? - суворим тоном у свою чергу сказала Ірен. – Що зможеш скинути нас? Ми б і без твоєї допомоги впоралися, щоби повернути трон.

Я не зовсім розуміла про яку «армію» вони говорили. Цортіс не згадував про кількість своїх людей. Я лише розраховувала на те, що вони можуть замінити всіх жерців.

— А вас налякав якийсь натовп людей? Не зовсім розумію твій страх, Деміане.

— Натовп людей зараз стоїть біля західних воріт, - холодно зауважив чоловік. – Один мій наказ та їх усіх уб'ють.

— Ти ніколи не тримав свого слова, - гірко хмикнула я. – Торкнеш їх – спалю тут усіх вас живцем. Мені потрібні ці люди та Цортіс живими. Забув?

— Ці люди прийшли явно не з метою показати театральну виставу, — зауважила Ірен.

— До того ж мої люди не знайшли тіло Хаосу.

Я навіть забула як дихати, але моментально зрозуміла, що його могли поховати будь-де. Та й Тулай міг убити його не в самому готелі. Я іронічно підняла брови, дивлячись на чоловіка.

— Хаос був смертний, Деміане. Ти почав боятися людей більше, ніж богів?

Чоловік повільно підвівся з місця і кинув на мене гнівний погляд.

— Хто такий Цортіс і хто його люди, Торі?

— Просто знахар, який усе своє життя проповідував віру в Хаоса. Ось і все, - знизала плечима я.

Деміан перевів запитальний погляд на свою матір. Я нічого не розуміла. Або, можливо, щось мені не домовляють.

— Деміане, в чому проблема? Дозволь, я сама поговорю з Цортісом та його людьми. Запевняю, вони менш небезпечні, ніж твої жерці та Рейлі.

— Коли я вбивав своїми руками кожного мандрівника Хаосу, то зауважу, що вони були менш небезпечними, ніж твій «знахар». Спали їх усіх, Торі, негайно! Чи клянуся, мені доведеться вбити не тільки їх, а й тебе. І мені начхати на наслідки.

— Ти в своєму розумі?- закричала я, ледве стримуючи гнів.

Чоловік покликав одного з солдат та віддав наказ.

— Стій! Що… що ти робиш? Негайно дай мені можливість з ними поговорити…

Стіни раптово затремтіли так, що з них зірвалися картини, лампи та все, що на них висіло. На столі задзвенів посуд, і навіть під ногами відчулася сильна вібрація. Це тривало кілька хвилин, а коли все затихло, і ми перевели подих, ми почули звук розбитого скла. Якоюсь невидимою ударною хвилею кожне вікно відчинилося, шибки тріснули і розсипалися на тисячі дрібних уламків.

— Що це? - я навіть не відразу впізнала голос Ірен.

 Та й я була не на жарт злякана і теж подивилася на Деміана. Але ніхто з нас навіть гадки не мав, що могло статися. Але він швидко, здається, прийшов до тями, і гнівно блиснувши очима, прошипів:

—  Твої виродки, Торі?

Я не встигла відповісти, тому що ми всі почули страшні крики, що долинали як із відчинених вікон, так і з-за дверей. Кілька секунд, і двері відчинилися. Люди в плащах та з мечами в руках вбігли до нас. Ірена була вбита відразу. Деміан вихопив свій меч і став оборонятися, з інших дверей прийшли на допомогу королівські охоронці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍