Читати книгу - "Дар для Яри, Марина Орєхова"

52. Не все втрачено, поки не все знайдено

– Повтори! – збентежено вигукнув Алістер та уп'явся у мене пронизливим поглядом.

– Кров'ю мого живота проклинаю твій... Якось так... – поспіхом згадувала я слова Ніневії перед смертю.

– Кров живота… Ventrem sanguis…

Аліс заходив по кімнаті кругами, бурмочучи під ніс щось латиною.

– Ти сказала, що вона зарізала себе ножем. Що то був за ніж? – уточнив він.

– Звичайний ніж, маленький такий, тонкий з витягнутим вістрям, з різьбленим руків'ям... Я бачила його в Інесси раніше.

– То був атаме?

– Що?

– Ніж чи атаме? – нервово перепитував він, але я не розуміла, що він від мене хоче. Тоді Алістер схопився з місця, підійшов до однієї з книжкових шаф і, бурмочучи щось під ніс, дістав з полиці книгу, перегорнув її та показав мені одну зі сторінок.

– Ось дивись. Такий ніж ти бачила?

Я уважно придивилася до картинки. Зображений кинджал справді був схожий на той ніж: чорна різьблена ручка з конусоподібним наконечником і загострене довге лезо.

– Так, здається, це той ніж.

– Це атаме! Ритуальний кинджал, – зітхнув Аліс і почухав підборіддя. – Він належав мені за життя, як і браслет, який допомагає тобі потрапити сюди.

– Але якщо це твій, як він потрапив до Інесси? Адже ви жили в різні часи та познайомилися тільки у Феєрії.

– Так, вона з кінця ХХ століття, майже з твого часу. Розумієш, мої артефакти досі ходять світом, їх викуповують на аукціонах, передають у спадок. Мій орден давно віджив своє, але послідовники все ще знаходять Феєрію за моїми щоденниками. Інесса теж прийшла до Феєрії, вивчивши моє писання та докладні інструкції щодо переходу сюди. Але, мабуть, до її рук потрапила не лише копія щоденника. Мабуть, вона збирала ритуальні артефакти та використовувала їх у своїх цілях, відтворивши тут у Феєрії. Ця мерзота все-таки талановитий маг. Уявляю, скільки сил та років у Феєрії вона витратила на створення феєрійської копії. Може, хотіла позбавити мене сили наміру за допомогою мого атаме або просто вбити. Хто знає…

– А що особливого у цьому атаме? Що зі мною тепер буде? Все погано, так? – схвильовано почала я розпитувати мага, що закрив старовинну книгу перед моїм носом.

–  Цей атаме, навіть його репліка у цьому світі, міг справді надати словам Ніневії магічної сили. Я використав його у ритуалах на виконання бажання в обмін на жертву.

–  Жертву?

–  Так. Розумієш, енергія, якої б якості вона не була, не береться нізвідки. Якщо десь прибуло, то…

–  …Десь має убути, – закінчила я фразу, починаючи розуміти, що вляпалася по-серйозному.

– Саме так. Щоб швидко виконати якесь своє побажання за законами магії, потрібно щось віддати натомість. І ця жертва має бути рівносильною бажаному. Що більше просиш, то більше віддай. Ніневія зробила серйозну жертву, Яро...

– Віддала своє життя?

Алістер похмуро скрикнув і зітхнув. На мене наринула хвиля паніки.

– Але що ж тепер робити? Чи є спосіб скасувати це прокляття? – заметушилася я, мало не підстрибуючи в кріслі від нервування.

– Можна загадати інше бажання за допомогою цього ж атаме та принести натомість нову жертву.

– Мені що убити себе треба? - з жахом запитала я, мало не плачучи.

– Ніневії не було чого втрачати й вибирати особливо не довелося. А ти можеш пожертвувати чимось іншим, але це має бути щось значуще для тебе. Чим ти могла б пожертвувати заради жіночого щастя?

– Ох... Я не знаю... Що я маю зробити? Спалити квартиру, власний бізнес?

– Ні. Твоя жертва має бути нематеріальною, бо ти просиш нематеріальне благо. Наприклад, якщо хочеш кохання чоловіка, пожертвуй любов'ю іншого чоловіка до тебе. Той, кого хочеш ти, стане твоїм; але той, хто хотів тебе, стане ненавидіти тебе всім серцем. Хоча твій випадок набагато масштабніший, Яро.

Я часто задихала, в очах почало темніти. Все це занадто схоже на кошмарний сон. Феєрія обернулася з острівця спокою та втіхи в чертог безвиході та невидимого зла, яке охопило мене. Подумки перебираючи в голові всі можливі жертви, я зрозуміла, що нічого не можу запропонувати замість жіночого щастя. Від чого мені відмовитись? Від здоров'я? Або від краси? Чи везіння? Я судомно думала, закривши обличчя руками.

Подумки перебираючи в голові всі можливі жертви, я зрозуміла, що нічого не можу запропонувати замість жіночого щастя. Від чого мені відмовитись? Від здоров'я? Або від краси? Чи везіння? Я судомно думала, закривши обличчя руками. 

– Я не знаю... Маю бути інший спосіб! Невже нічого не можна зробити?

– Спершу треба знайти мій атаме. Дивно, але коли я оглядав тіло Ніни, то його не було. Я подумав, що це був звичайний кухонний ніж і торговець, який знайшов мертву ворожку, просто викинув його.

– Це був батько Магди, її служниці... Він працює на ринку. Я спробую поговорити з ним... А що, як я не знайду ножа? Чи можна скористатися іншим?

–  Це особливий атаме. Я роками створював його, заряджав власною силою та кров'ю… Ventrem sanguis – кров мого живота. Хіба що, у тебе є кілька десятиліть і чорний маг, який знає свою справу, щоб створити такий самий…

Зовсім поринувши у сумні думки, я закинула голову на спинку крісла, і розглядала стелю, на якій облупилася побілка.

– Ну чому? Чому я тільки вплуталася у все це? Жила б зараз тихо мирно з Владом, як би жахливо це не звучало.

– Знаєш, якщо ти притягнула до себе це прокляття, то тільки тому, що в тобі було коріння, тобто йому було за що зачепитися, розумієш? Твої стосунки з чоловіками й без того були не найкращими. До енергетично чистої людини не прилипне ніякий бруд.

– Красно дякую! Підбадьорив! - уїдливо сказала я і невдоволено зиркнула на Алістера, хоча розуміла, що частка правди в його словах є. Ну, скажімо, вийшла б я заміж за Влада, і що? Рано чи пізно він все одно показав би своє чорне нутро. Та й не любила я його по-справжньому ніколи, раз пішла без жалю… Просто побачила в цій людині рятівника у скрутну хвилину, от і заплющувала очі на всі його проколи, не допускаючи навіть думки про неідеальність чоловіка, який поряд зі мною. А йому просто було зручно зі мною, поки я не стала намагатися вийти з тіні свого покровителя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍