Читати книгу - "Диригент, Долорес Редондо"

Він не приходить сюди.

— Хто той мертвий тип нагорі?

— Піт, брат Вінса. Він мав доглядати за дівчатками. Сказав, що не встиг врятувати їх. Лен дуже розсердився. І застрелив його.

— А це хто? — поцікавився Дюпре, вказавши на мертвого чоловіка, який плавав долілиць біля сходів.

— Це Вінс... Він був моїм другом.

— І твій друг спокійно насвистував, коли Лен убивав його брата?

— Вони погано ладнали, — пояснив той.

— Отже, Лен — це той, хто надворі.

Геть ослаблий, Домінік кивнув. Йому ставало дедалі гірше. Дюпре трохи нахилився і побачив на столі червону калюжу — кров стекла вниз, майже змішавшись із водою.

— Лен і Вінс привезли дівчаток сюди. Ми мали дочекатися нагоди, коли буде безпечно доправити їх до іншого місця. Зараз на дорогах повно поліції. Скрізь чергує армія і навіть військово-морські сили.

— Хто вирішує, як здійснюється перевезення? — спитав Булл.

— Якщо ніщо не загрожує і можна діяти, вони попереджають Лена.

— Як вони зв’язуються з ним?

— Лен має спеціальний телефон, який завжди носить із собою. Йому заборонено дзвонити їм. Вони виходять на зв’язок першими.

Амая рушила надвір. За кілька метрів від входу виднівся напівзатоплений труп Лена. Дівчина обмацала його одяг у пошуках телефона. Нарешті вона витягла його з кишені жилета і з відчаєм констатувала, що звідти витікає брудна вода.

Вона повернулася до будинку, марно намагаючись увімкнути пристрій.

— Телефон зламався, — повідомила вона колегам.

Дюпре розчаровано зітхнув.

— Інших способів підтримувати контакт не було? — уточнив Булл.

— Не знаю, — відповів Домінік. Він стрімко втрачав сили.

— Ви сказали, що Самеді не приходив до вас. А ви часом не знаєте, чи Лен розповів йому, що сталося з дівчатками?

— Так, Лен розповів йому, що ми втратили улов і він ліквідував Піта, який був винен у цьому.

Знахар, який весь цей час мовчав, печально повторив слова Домініка:

— Улов.

Вони почули гудіння двигуна. Агенти поверталися. Амая підійшла до вікна.

— Дівчаток привезли! — тріумфально проголосила вона.

Дюпре усівся на маленький клаптик столу, в ногах Домініка.

Здавалося, він ось-ось зомліє.

— Дуже вчасно, — засмучено мовив знахар, витягнувши з-під пов’язки заплямовані кров’ю руки. — Пан Домінік щойно помер.

Суворий погляд знахаря змусив замовкнути рибалок, які почали протестувати, коли Дюпре сповістив їх, що вони забирають труп Медори з собою.

Думки про шістьох загиблих дівчаток, яких довелося залишити позаду, були значно важчим тягарем, ніж крихітне тіло Медори, яке вони загорнули у чохол одного із замшілих матраців, знайдений на горішньому поверсі.

Сестри Джейкоба не зронили жодного слова, відколи їх звільнили з потаємного відділення у коморі маєтку. Бідолашні не відповіли на запитання Дюпре та Джонсона, які намагалися з’ясувати, чи не бачили вони інших дівчаток, чи не пам’ятають, що говорили їм викрадачі. Тримаючись за руки, вони обмежувалися тим, що ствердно або заперечно хитали головами. Молодшій було від восьми до дев’яти років, а старшій — близько дванадцяти. Дуже гарненькі: молодша — більш жвава, а старша — більш меланхолійна. Обидві були до смерті налякані.

Коли всі розсілися у човні, Амая помітила, що сестри не відривали очей від легенького тільця Медори, закутаного у саван. Амая перетнула човен і стала перед малечею, затуливши труп своєю спиною.

— Анія — королева Місяця, а Белла означає «красуня» італійською, — мовила вона, надзвичайно збентеживши дівчаток.

Агентка розстебнула бронежилет, сунула руку під одяг і підняла футболку, усвідомлюючи, що привернула увагу Шарбу. Вона дістала маленького помаранчевого дракона й показала його сестрам.

— Джейкоб прислав мене по вас.

— Ой! — в унісон скрикнули вони, побачивши фігурку.

Анія вихопила дракона з її рук і перевернула його, шукаючи ім’я свого брата.

Дівчатка почали плакати і сміятися одночасно, після чого кинулися їй на шию і почали обіймати, мало не збивши з ніг. Амая докладала великих зусиль, аби утримати рівновагу і не впасти на труп. Усі присутні спостерігали за цією сценою, здивовані такою бурхливою реакцією.

— Де Джейкоб?

— З ними все гаразд.

— Але ж дідусь...

— Ми доправили його до лікарні. Він одужає. Усі вони тримаються разом. Ми відвеземо вас до них, щойно це буде можливо, — заспокоїла їх Амая. — Джейкоб сказав, що ваші батьки працюють у Батон-Руж.

Вони кивнули.

— Ми знаємо їхній робочий телефон, — мовила Белла, старша сестра.

— Зв’язку поки що немає, але ми вирішимо цю проблему.

Дюпре метнув промовистий погляд на Амаю, заохочуючи її розпитати їх.

Амая подивилася їм у вічі.

— Мені треба знати, чи скривдили вас ті чоловіки, чи давали вони вам якісь ліки.

— Вони налякали нас, — відказала Анія.

— Це нормально. Гадаю, ви поводилися сміливо, адже ті типи були дуже страшними. Я бачила одного доволі товстого й немолодого, одного білявого, одного лисого й одного височенного. Чотирьох. Чи був там хтось іще?

— Ні.

— Ви бачили інших дівчаток?

Сестри переглянулися. Анія збиралася кивнути, проте Белла квапливо сказала:

— Ні, нікого не було, крім нас.

Коли Джонсон і Шарбу привезли полонянок, Амая звернула увагу на те, що їхнє довге волосся було чистим і блискучим, щойно розчесаним і частково заплетеним у крихітні косички, що починалися з верхньої частини голови й спадали на розпущені пасма.

— Ви зробили собі зачіску?

— Ні, — тихенько прошепотіли вони й нахилилися вперед, явно бажаючи, щоб інші нічого не почули.

Амая вчинила так само, намагаючись уявити, хто ж це був. Вона не вірила, що хтось із тих неотесаних мужлаїв міг виявити подібну турботу.

— Лютени, — мовила Белла. — Вони причесали нас, поки ми спали.

— Лютени обожнюють заплітати коси, — впевнено проголосила Анія.

Амая глибоко вдихнула повітря, розмірковуючи над тим, як ставитися до таких зізнань.

— З вами були лютени? Ви їх бачили?

Вони зробили заперечний жест.

— Ми занадто дорослі. Їх можуть бачити деякі малі діти. Але ми чули сміх, і вони причесали нас, — запевнила Анія, смикаючи себе за косички.

— Вони розмовляли з вами? — обережно запитала Амая.

— Вони не розмовляють. Просто сміються і весь час хочуть гратися. Хіба ти не знаєш, хто такі лютени? — У її голосі бринів щирий подив, наче їй було важко повірити в існування людей, які нічого не чули про лютенів.

— Я знаю, хто вони. У місці, де я народилася, їх називають «майру». Духи