Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

— Цить! Давай сюди! — i, змовницьки прибавивши долоню до рота, вiн таємничо проказав менi: — Пустимо чутку, що то була… сорочка! Га?

I тiльки тут я збагнув, що вони смiються.

Йой! Та це ж справдi була сорочка! Звичайнiсiнька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отiй вишнi в кiнцi саду. Випрали до весiлля, щоб чистеньку вранцi вдягнути. Вiтер гойдав ii, розмахував рукавами… А я… Ах ти ж.

Перший почав Антончик. Спочатку нерiшуче, короткими чергами:

— Хи-хи… Хи-хи… Хи-хи… — Тодi, вiдчувши пiдтримку, гримнув розкотисте, на повнi груди: — Га-га-га-га-га!

I хлопцi, тi самi хлопцi, що вчора тiльки роти роззявляли i були, так би мовити, у нокаутi, догори ратицями лежали, тi самi хлопцi реготали зараз iз мене, трохи по землi не качалися. I Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша смiявся, дивлячись на мене з гiрким спiвчуттям, як дивляться на п'яного калiку. I дружина племiнника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалiстю.

Вони жалiли мене.

Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузiя, як каже дiд Салимон.

Та, люди добрi!

Та, їй же богу, я не переживаю!

Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на свiт народився. До лампочки менi тепер пiп Гога, баба Мокрина i вся їхня братiя. Не боюся я їх анiтрiшечки, анiкрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матерiалiстичному грунтi.

I я смiюсь, регочу разом з ними. Але сам вiдчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. I вони менi не вiрять.

— Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? — пересмiявшися, нарештi спитав дiд Салимон.

— Та! — махнув я рукою: не хотiлося не те що згадувати — думати про це.

— Ну!

— Та! — не пiддававсь я.

— От же ж проханий! То давай ти! — кивнув вiн Павлушi i, звертаючись до племiнника та його дружини, сказав — То ж такi хлопцi! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спецiалiсти! Ну!

Павлуша знизав плечима.

— Ну що? I тебе просити треба? — скривився дiд.

— А я тут нi при чому, — хмикнув Павлуша.

— Як? — здивувався дiд Салимон. — Хiба ви не вдвох?

— Нє-а! — сказав Павлуша, почервонiвши, потiм повернувся i пiшов геть.

— Отаке! Що сталося? Тю! — навiть розгубився дiд Салимон.

— Та вони посварилися! Зовсiм! Уже не дружать! — вихопився Антончик.

— Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такi друзяки. Незручня-ак! — протягнув дiд Салимон.

Тут уже я почервонiв, повернувся i теж пiшов геть Тiльки у протилежний вiд Павлушi бiк Просто через кладовище, туди, у поле, де тiльки вiтер, далi вiд людей.

Ну,тепер усе! Кiнець!

Якщо ранiше, довiвши Павлушi своїми подвигами, що вiн промiняв мене, героя, на якесь опудало у спiдницi, я мiг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже нi. Бо вiн при всiх, так би мовити, офiцiйно вiдмовився од мене.

Все!

Увiрвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.

Все!

Нема в мене бiльше друга.

Все!

Роздiл XII

Нудьга. Я вiдганяю спогади. Мiй вiрний друг — Вороний. Солдати. "Восьмьорка"

Минуло кiлька днiв.

Усього три слова, три невеликих словечка — "Минуло кiлька днiв…" Написав — i не видно їх. Нiби й не було нiчого.

А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, тi кiлька днiв! I довго, i нудно, I сумно, й тужливо — наче в тюрмi, в одиночнiй камерi.

Як на зло, погода знову зiпсувалася.

Дощ перiщив з ранку до ночi. Не можна було носа виткнути з хати.

Сядеш бiля вiкна, вшнипишся у калюжi-хлюпалюжi надворi i тiльки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринвi вода. I так тобi кепсько, так тобi зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцiльнi сльози твої.

До чого дiйшло — пiдручники торiшнi перечитувати став.

А тут ще й мати серце крає:

— Пiшов би хоч до Павлушi — не нудився б так.

За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навiки.

А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.

Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалiбної — здається,