Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Андрюс уже дмухав на ложку з бульйоном, залишивши поки що м’ясо й овочі в тарілці.

— Я сьогодні пробула майже годину в службі зайнятості, — Ніколь звернула свій погляд на Андрюса, і той завмер.

— Ми з Барборою обміркували вашу ситуацію, — продовжила вона і знову якось занадто по-вчительськи зробила паузу, немов задала запитання учневі й очікувала отримати правильну відповідь.

Андрюс кивнув. Вираз обличчя показував, що слухає її він уважно.

— Жінка в службі зайнятості мені дуже хотіла допомогти, і, як мені здається, ми з нею недаремно гаяли час, — знову озвалася Ніколь, не зводячи погляду з Андрюса. — Вона по інтернету перевірила всі можливості в нашому регіоні. І знайшла... Їжте, давайте спочатку поїмо, поки гаряче, — перервала вона свій монолог.

Андрюс розслабився. Слова Ніколь викликали у нього неспокій, але це відійшло убік, сховалося, коли у виниклій за столом тиші він повернувся до супу. Доїв усе до останнього шматочка картоплі й останнього кружальця порізаної моркви.

— І що сказали в службі зайнятості? — спитав нетерпляче Андрюс, відчувши, що занепокоєння повернулося в його думки.

— Жінка знайшла місце соціального працівника близько Вімі, — Ніколь знову дивилася на нього. — Там людей мало, і не всі за таку роботу готові взятися. Але для вас у вашій ситуації, — вона перевела погляд на Барбору, й Андрюсові здалося, що дівчина їй кивнула. — Це непоганий тимчасовий варіант... Я туди телефонувала, балакала з ним, з Крістофером. Йому дев’яносто років. Він цілком адекватний, жодних забаганок. Сам устає, сам-один ходить по будинку. Треба тільки купувати продукти, прибирати та варити їжу. Може, ще якісь дрібні обов’язки. Крістофер готовий виділити вам кімнату — він живе сам у доволі великому будинку. І готовий доплачувати чотириста євро на місяць. Плюс від соціальної служби Барбора буде отримувати стільки ж. Так, і найголовніше! — Погляд Ніколь знову перейшов на Андрюса. — Він не француз, а канадець, і живе тут уже довго. Тож проблеми з мовою спілкування не виникне! Подумайте, а я наразі принесу чай!

Ніколь забрала на кухню тарілки, потім супницю. Здавалося, вона спеціально залишила їх на кілька хвилин самих. Щоб вони порадилися, дійшли якогось рішення. Але Барбора мовчала і навіть, здавалося, уникала погляду Андрюса. А той поглянув на неї кілька разів, і вона не могла цього не помітити.

— Ну, що скажете? — спитала Ніколь, вже розливаючи чай у чашки.

Барбора кивнула і тут же здивовано зиркнула на Андрюса, що заперечно мотнув головою. Нарешті їхні погляди зустрілися. Її здивований і його розгублений.

— Будемо пити чай, — Ніколь махнула рукою. — Можете подумати до сніданку. Звісно, це все ще вилами по воді писано. Крістофер хотів спочатку з вами познайомитися, поглянути на вас. І тільки після цього він прийме остаточне рішення.

Вночі, коли Барбора вже спала, Андрюс піднявся з ліжка і підійшов до вікна. Ноги відчули тепло, що линуло від батареї, од підвіконня. Сутінки в кімнаті дозволяли розглядати темряву за вікном. І Андрюс стояв, нахилившись уперед, відчуваючи носом і чолом прохолоду віконного скла і втупившись у клен, що ріс посеред невеликого прямокутного заднього дворика.

Він згадав у цій темній нічній тиші, як точно так само, тільки навпаки, відреагували вони в Парижі на пропозицію Франсуа поїхати до його мами в Лілль. Тільки тоді він кивнув, а Барбора була проти. Тепер ситуація повторилася дзеркально. З Парижа вони «скотилися» в Лілль, про який Андрюс ніколи до приїзду у Францію і не чув. І ось добрі люди, а в доброті Ніколь сумніватися було гріх, радили їхати далі. У якесь містечко Вімі, про яке, можливо, не чули навіть у самій Франції, не тільки в Литві. І що буде там, якщо дев’яностолітній стариган погодиться взяти їх у будинок? Що буде далі? Ну, гаразд, вони будуть ходити в крамницю, наводити лад, мити підлогу, варити собі і йому їжу, прати його речі. І це те, заради чого вони покинули Вільнюс? Те, заради чого переїхали в Париж?

«А гроші? — перебило раптом хід думок несподіване і зовсім не песимістичне запитання, що прозвучало в голові Андрюса. — Адже нам будуть платити! Чотириста плюс ще чотири сотні, плюс безкоштовне житло!»

Андрюс озирнувся на сплячу Барбору.

Думки повернулися до цифр, до грошей. Вісімсот євро на місяць у містечку, де, мабуть, гроші витрачати нема куди. Вісімсот євро в місяць, більшу частину з яких можна відкладати на потім, на майбутнє. Барбора має рацію. Дідуган, котрому вже дев’яносто, навряд чи проживе років десять та навіть п’ять. Або й три! Але поки він живе, вони будуть його доглядати і збирати гроші. А коли помре, то поїдуть, повернуться в Париж або Вільнюс.

Андрюс відійшов від вікна, спинився над ліжком. Знову поглянув на сплячу Барбору. Ніжно і з любов’ю. Обережно заліз під ковдру, під затишок спільного з нею тепла. Поцілував у вушко і прошепотів: «Я згоден!»

Вона не почула. Не ворухнулася. І він знову прошепотів: «Я згоден, Барбі!»

Її губи ледь помітно всміхнулися. Може, побаченому уві сні, а може, і його шепоту. Він ліг на спину, заплющив очі і захотів відчути під собою, під ліжком, стишений стукіт коліс поїзда.

Вранці їхні наплічник і саквояж лежали на підлозі біля журнального столика. Ніколь, спустившись униз у блідо-рожевому халаті та м’яких безшумних капцях, помітила зібрані в дорогу речі гостей і замислено кивнула. Визирнула у вікно, побачила сусіда Бернара, котрий прошкував до її дверей із двома багетами під пахвою — один їй, один собі, — і поквапилася в коридор, щоб відчинити йому раніше, ніж він розбудить ранкову тишу треллю дзвінка.

Розділ 91. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

— Треба розширюватися, — схвильовано заявив Вітас за вранішньою кавою. — Бачиш, ми не можемо впоратися! Ми ж не можемо записувати клієнтів на три місяці наперед! Вони на той час перегорять, або ще щось трапиться...

Рената поглянула на нього задумливо. Потім перевела погляд на вікно — із зовнішнього боку скла блищали на сонці краплі води. Весна потихеньку вступала в свої права.

— Через три місяці буде літо, — промовила вона тихо. — У людей будуть інші плани. Поїдуть до моря...

— Ось і я про це, — Вітас відпив кави, також зиркнув у вікно.

— Спамас не повертався? — спитала Рената.

— Я йому не сторож. Йому подобається бомжувати — нехай! — Вітас несподівано розсердився. — Ця дурепа-гримерка з телебачення виклала відео зі