Читати книгу - "Дюна"

ніхто з них не переймався наближенням хробака.

З-за плями прянощів, що стала приманкою для контрабандистів, долинуло гупання — глибокий барабанний бій, що, здавалося, відлунював у них у ногах. Ґурні побачив, як фримени розпорошилися вздовж шляху, яким сунув хробак.

Він рухався, неначе гігантська піщана риба, здіймався над поверхнею та знову пірнав у пісок — кільця його струменилися та звивалися. За мить зі свого зручного спостережного пункту над пустелею Ґурні побачив, як заарканили хробака: перші сміливці з гаками стрибнули на звіра та повернули його, даючи решті загону можливість видряпатися нагору по блискучому лускатому боці істоти.

— Одне з того, що ти не мав би бачити, — сказав Пол.

— Ми чули про це, — сказав Ґурні. — Але в таке важко повірити, доки сам цього не побачиш. — Він похитав головою. — Створіння, якого на Арракісі всі бояться, для вас — просто скакун.

— Ти чув, як мій батько говорив про силу пустелі, — сказав Пол. — Ось вона. Поверхня всієї планети належить нам. Ні буря, ні монстри, ні будь-що інше не здатне спинити нас.

«Нас, — відзначив Ґурні. — Він має на увазі фрименів. Він говорить про себе як про одного з них». Знову Ґурні подивився в сині від прянощів очі Пола. Він знав, що і його очі затягла синь, але контрабандисти мали змогу дістати їжу з інших планет, тому насиченість кольору свідчила про належність до вищої або нижчої касти контрабандистів. Про людей, які надто злилися з місцевим населенням, вони казали «відмічені прянощами». До такої ідеї вони завжди ставилися з недовірою.

— Були часи, коли в цих широтах ми не їздили на творцеві вдень, — продовжував Пол. — Але в Раббана тепер замало авіації, щоб марнувати її на розглядання кількох плямок у піску, — він поглянув на Ґурні. — Твої ’топтери були шоком для нас.

«Для нас… для нас…»

Ґурні хитнув головою, щоб відігнати непрохані думки.

— Ми не шокували вас настільки, наскільки нас шокували ви, — сказав він.

— Що кажуть про Раббана в западинах і селах? — запитав Пол.

— Розповідають, що він зміцнив села грабенів, і вам не вдасться завдати їм значної шкоди. Кажуть, що мешканці будуть сидіти всередині, обороняючись, поки ви не виснажите себе марними атаками.

— Іншими словами, — сказав Пол, — вони стриножені.

— Тоді як ви можете пересуватися, де заманеться, — сказав Ґурні.

— Цієї тактики я навчився від тебе, — відзначив Пол. — Вони втратили ініціативу, а отже, програли війну.

Ґурні усміхнувся — повільно й дуже знайомо.

— Наші вороги саме там, де я хотів би, щоб вони були, — сказав Пол і подивився на друга. — Що ж, Ґурні, чи приєднаєшся ти до мене, щоб завершити цю кампанію?

— Приєднаюся? — Ґурні витріщився на колишнього вихованця. — Мілорде, я не полишав своєї служби. Це ви облишили мене… з думкою про вашу смерть. А я, кинутий напризволяще, сповідувався в минулих гріхах, як умів, і чекав на мить, коли зможу продати своє життя за належну ціну. За смерть Раббана.

Пол зніяковів.

Через каміння до них підбігла жінка. Її очі світилися в шпарині між каптуром дистикоста та лицевою маскою. Вона переводила погляд із Пола на його співрозмовника. Жінка зупинилася перед Полом. Ґурні зауважив, як близько вона підступила до Пола й наскільки власницькими були її рухи.

— Чані, — сказав Пол, — це Ґурні Галлек. Я розповідав тобі про нього.

Вона глянула спершу на Ґурні, а тоді знову на Пола.

— Так, чула.

— Куди поїхав наш загін на творцеві? — запитав Пол.

— Вони лишень відвели його вбік, щоб ми могли врятувати обладнання.

— Що ж, тоді… — Пол замовк, принюхавшись до повітря.

— Здіймається вітер, — сказала Чані.

З вершини кряжу закричали:

— Гей, вітер іде!

Ґурні бачив, як тепер заворушилися фримени — повсюдна метушня та поспіх. Вітер налякав їх так, як не зміг налякати хробак. Краулер виїхав на сухий пісок під ними, у скелях розчинилася брама… щойно машина заїхала всередину, камені зсунулися так щільно, що прохід зник у них із очей.

— І багато у вас таких сховків? — поцікавився Ґурні.

— Безліч, — відказав Пол і подивився на Чані. — Знайди Корбу. Скажи йому, що Ґурні попередив мене — серед контрабандистів є ті, кому не можна довіряти.

Дівчина ще раз зиркнула на Ґурні, знову на Пола, кивнула й стала спускатися по камінні, перестрибуючи з одного на інший з елегантністю газелі.

— Вона твоя жінка, — прохрипів Ґурні.

— Матір мого первістка, — промовив Пол. — Серед Атрідів є ще один Лето.

Ґурні відреагував на новину лише розширеними очима.

Пол критично споглядав метушню навколо себе. На східному небі переважав світло-коричневий колір. Вряди-годи налітав поривчастий вітер, що здіймав над головами людей куряву.

— Застібни дистикост, — наказав Пол і приладнав маску та каптур на обличчя.

Ґурні підкорився, дякуючи небесам за фільтри.

Пол заговорив голосом, зміненим носовим корком.

— Кому з твоїх людей не можна довіряти, Ґурні?

— Є кілька новачків, — відказав Ґурні. — Іншопланетники… — Він завагався, здивувавшись, із якою легкість вимовив це слово: «Іншопланетники».

— Так? — гнув своєї Пол.

— Вони не схожі на звичайних мисливців фортуни, які юрмами йдуть до нас, — уточнив Ґурні. — Вони набагато жорсткіші.

— Харконненівські шпигуни? — перепитав Пол.

— Гадаю, мілорде, вони звітують не перед Харконненами. Підозрюю, ці люди служать Імператорові. Від них тхне Салусою Секундус.

Пол різко зиркнув на Ґурні.

— Сардаукари?

Він знизав плечима.

— Якщо так, то добре замасковані.

Пол кивнув, розмірковуючи, наскільки легко Ґурні знову став васалом Атрідів… хоча й не зовсім таким, як раніше… були відмінності. Арракіс теж змінив його.

Двоє фрименів із каптурами на голові, виринувши з-за розбитої скелі, полізли вгору. Один із них ніс перекинутий через плече великий чорний згорток.

— Де тепер моя команда? — запитав Ґурні.

— У безпечному місці прямісінько під нами, — відказав Пол. — У нас там печера — Печера Птахів. Ми вирішимо, що з ними робити, після бурі.

Чийсь голос покликав:

— Муад’Дібе!

Пол озирнувся і побачив фрименську варту, що махала йому знизу біля печери. Пол просигналив, що почув.

Ґурні отетерів і прикипів поглядом до Пола.

— То це ти — Муад’Діб? — вражено запитав він. — Ти — воля пісків?

— Це моє фрименське ім’я, — пояснив Пол.

Ґурні відвернувся, охоплений гнітючим відчуттям тривоги. Половина його загону наклала головою в пісках, решта — у полоні. Він не переймався через новачків, яким не йняв віри, але серед них були й гарні хлопці, друзі, за яких він відчував відповідальність. «Ми вирішимо, що з ними робити, після бурі». Так сказав Пол, так сказав Муад’Діб. І Ґурні пригадав історії, які переповідали про Муад’Діба, про Лісана аль-Гайба — що