Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

що йшла проти засад трудової влади, проти закону Трудового Конгресу, проти Трудової Ради», проти влади українських селян і робітників, під прапором якої йшли повстання селян, що билися «проти большевиків за свою радянську владу». Народ покинув провід УНР…

Але за що? Чому? За перехід проводу УНР направо»1.

Листопадова катастрофа — поза всяким сумнівом — найтрагічні- ша сторінка історії Української революції. Чимало істориків узагалі вважають її остаточною межею боротьби за національне відродження, власну державність, незалежність України.

***

Відступ денікінської армії приніс нові проблеми для УГА. Розрахунок на те, що замиренням із білогвардійцями вдасться бодай на якийсь час здобути перепочинок, підлікуватися, переформуватися виявився безпідставним. Уже на початку грудня частини Української Галицької армії почали переводитися для відпочинку до новопризначеного району Балта-Миколаїв-Херсон-Одеса. Така передислокація створювала загалом сприятливі можливості для відновлення сил вояцтва (продовольчі ресурси, сприятливий клімат, незаражений тифом терен тощо), але погіршувала військово-стратегічне становище УГА, віддаляючи її від Галичини.

Зрештою, і цей план вдалося реалізувати лише наполовину. З приходом денікінців рух паровозів на залізницях через відсутність палива майже припинився, тому швидка передислокація великого військового контингенту стала практично неможливою. Виникла реальна небезпека розпорошення сил. Стало очевидним, що «розтягнуті» на довжелезних комунікаціях частини стрільців (з великою кількістю хворих), обози і техніку в разі потреби було б дуже важко зібрати в одне ціле, швидше за все — неможливо. Тому Н. Шиллінг видав наказ припинити передислокацію. Оскільки Добрармія й сама розпоряджалася досить обмеженими ресурсами, УГА отримала від неї лише незначну, дуже далеку від задоволення найнагальніших потреб допомогу в ліках, обмундируванні та продовольстві. З поразками денікінців, що і далі наростали, автоматично зменшувалася і матеріальна допомога з боку Антанти.

За таких обставин до кінця 1919 р. не вдавалося спинити епідемію тифу. Протягом двох тижнів після укладення галицько-денікінського договору до штабу війська Новоросії постійно надходили повідомлення, що близько 50 % особового складу УГА охоплені тифом, а лікарів в ній майже не залишилося. Лише в II корпусі з 28 листопада по 9 грудня кількість хворих старшин зросла зі 100 до 144, а стрільців з 3290 до 4000. Така ж тенденція спостерігалася і в III корпусі, де на кінець грудня число «тифозників» досягло 1,9 тис. Особливо погіршилося становище в бригаді УСС, де раніше пошесть лютувала значно менше. Тут від тифу щоденно вмирав один старшина та шість стрільців. Поряд з цим виникла нова загроза щодо поширення вірусу чорної віспи та дизентерії[930]. Незважаючи на покращання медикаментозного забезпечення, рятувати хворих та зупинити епідемію було важко через неможливість передислокації у незабруднені від тифу райони. Крім того, при транспортуванні вмирав один з трьох-чо- тирьох хворих стрільців.

У 1918–1919 рр. галицький уряд багаторазово порушував питання про повернення українських полонених з Італії, Чехо-Словаччини, Угорщини, Австрії та інших країн Європи, де вони опинилися, коли були мобілізовані і воювали у складі австро-угорської армії під час Першої світової війни.

Деякі сподівання на часткове вирішення проблеми давали проведені 9-13 грудня 1919 р. в Одесі за посередництвом командування Добрармії переговори між О. Микиткою та Г. Ціріцом, з одного боку, та представниками англійської і американської місій, з другого. Внаслідок досягнутих на них домовленостей до європейських урядів надіслали відповідні декларації, а також було розроблено комплексний план допомоги Галицькій армії[931]. Однак невдовзі Антанта втратила інтерес до цієї проблеми, а відтак й згадані домовленості не були реалізовані.

Після укладення договору структурна реорганізація та переозброєння УГА в складі російської Добровольчої армії здійснювалися повільно та мали незначні наслідки. Тому галицькі частини фактично зберегли свою організаційну цілісність. Лише в середині грудня галицькі корпуси почали перетворюватися на дивізії, а бригади на полки, за якими, проте, залишалися старі порядкові номери.

Щоб запобігти можливим конфліктам у місцях спільної дислокації галицьких і добровольчих частин, запроваджувалося чітке розмежування їхніх компетенцій. Незалежно від приналежності до тієї чи іншої армії їхнім командиром ставав старший за званням офіцер, який, у разі потреби, також міг виконувати функції цивільної влади.

Найглибші зміни відбулися в керівних органах УГА, які здійснювалися на основі домовленостей про «налагодження зв'язків» між штабами армій. Уся діяльність Начальної команди була поставлена під контроль групи з дев'яти денікінських офіцерів на чолі з полковником Самборським і в ній запанувало «двовладдя». Поряд із цим, по три представники Добрармії з'явилися у керівних структурах галицьких корпусів і бригад, а також менших підрозділах[932]. Засилля денікінців у галицьких частинах дедалі зростало, що посилювало невдоволення з боку стрілецтва. Далеко не в усьому відповідають дійсності твердження деяких мемуаристів, нібито денікінське командування «знало зміст душі Галицької армії» та проявляло «велике зрозуміння й охоту до помочі»[933]. Незважаючи на зовнішню прихильність, воно рішуче і цілеспрямовано проводило курс на повне підпорядкування УГА, яка незабаром могла повністю «злитися» із Добрармією, точніше — розчинитися в ній.

З погіршенням ситуації на денікінсько-більшовицькому фронті перспектива дотримання угоди між Добрармією та УГА дедалі зменшувалася, що, своєю чергою, надавало галицькому командуванню більших моральних підстав для свободи дій. За таких умов, за наказом начальника штабу генерала Г. Ціріца від 20 листопада 1919 р. розпочалася реорганізація Начальної команди за німецьким зразком. Команда була поділена на три відділи: оперативний, матеріальний та загальний, які, відповідно, очолили отамани Н. Ціммерман, Зеєґорш і О. Лисняк. На відповідний кшталт почала здійснюватися перебудова корпусних структур, проте її не встигли завершити.

З від'їздом галицького уряду за кордон Начальна команда була змушена взяти на себе, крім військово-стратегічних, виконання ще й політичних функцій. Коли М. Тарнавський тимчасово замінив на посаді командувача армією О. Микитку, першим його наказом від 17 грудня 1919 р. стало створення при Начальній команді «на час відсутності Диктатора» політичної референтури «як дорадчого органу Начального Вождя». Її очолив голова радикальної партії, відомий галицький діяч І. Макух.

Поряд з цим, Начальна команда була змушена вживати активних заходів для розшуку місця перебування Є. Петрушевича та налагодження з ним сталого зв'язку. 2 грудня 1919 р. у Відень на ім'я посла В. Сінгалевича була направлена телеграма з проханням «подати… до відома, де находиться Диктатор». У посланні йшлося про те, що він або інший наділений відповідними правами член уряду «повинен якнайскорше прибути до Одеси для подальшого проведення політичних переговорів з правительством Денікіна»3. І надалі в листуванні та через спеціальних кур'єрів військові чини переконували політичний провід ЗУНР у необхідності перебування його представників в Одесі для ведення переговорів з Антантою з питань повернення українських полонених, матеріального забезпечення армії та з інших проблем військово-політичного характеру. Документальні матеріали дозволяють стверджувати,