Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

товстун з бородавкою на носі й мішками під очима.

– Чудово, чудово, чудово! – крізь туман за товстуном стала проступати постать мого відвідувача, а за ним трохи поодаль і Дома, і в руках відвідувача почало набирати форми щось, схоже на акордеон.

– Це апарат на фотографування снів, – пирснув зі сміху мій відвідувач, розтягуючи на грудях міхи, з яких пах- конув туман кольору гарбузового цвіту.

– Слухайте, – мовив я, – адже я справді так не можу, або ви зараз є, або вас нема!

– Таж ви самі розмовляєте зі мною!

– Ні, це ви перші обізвалися до мене!

– Обізвався, бо ви кричали: чудово, чудово, чудово!

– Ну, щось такого! Це ж ви, а не я, вигукували: чудово, чудово, чудово!

– Ви справді не в настрої, і мені не хочеться з вами сперечатися.

– Алеж Дом свідок, що я цього не казав!

– Він не свідок, бо йому зробиться шкода перечити, аби то вам не заболіло, і він мовчатиме або й погодиться з вами.

– Тоді нашу теперішню розмову я вважатиму початком вашої біографії.

– Ви не послідовні.

– Що ж я маю робити?

– В усякому разі не те, що зараз робите.

Мені одразу стало якось невимовно сумно, може, й дійсно мій відвідувач мав рацію, і, намагаючися загладити попередню різкість, я спитав:

– Це справді у вас апарат на фотографування снів? Ваш винахід?

– Ні. так не піде, – втрутився раптом Дом. – Він мусить сам.

І я перестав їх бачити.

– Він мусить сам! – повторило в кілька голосів біля мене, тільки коли я трохи вслухався в них, то встановив, що всі ці голоси сходяться докупи, і там, де вони сходяться, вони вже належать винахідникові апарату на фотографування снів, і те, що мені спочатку здалося як «Він мусить сам», я тепер виразно, ніби їхня розмова відкручується назад, знову чую: «Хіба вам, і вам, і вам не кортить зберігати свої сни для людства, для майбутніх поколінь?» А складач, товстун з бородавкою на носі, а за ними й цілий гурт все ще відповідають: «Це було б чудово», хоч це вони вже сказали раніше, але щоб засвідчити, мовляв, тепер – це зовсім не тоді, коли вони вперше вимовили «чудово», вони говорять ще й інше, і це інше складається із суцільних «тільки, тільки, тільки».

Якщо я ретельніше зосереджуся, спало мені на думку, я напевно вловлю й подальші речення, бож виключене, аби їхня мова містила самі лише «тільки, тільки, тільки», і справді голоси покомпактнішали, і я зовсім чітко, мені навіть здалося, що слова раптом всі діляться на склади, вирізнив:

– Переконали, гаразд, переконали! Я не сперечаюся, я лише питаю, чому ваш апарат на фотографування снів такий простий винахід, а до нього раніше ніхто не додумався?

– Питання! Чому до теорії відносности додумався Айнштайн, а не господиня помешкання, де я живу?

– Чи не занадто ви?

– Нічого не занадто? Коли ви зробитеся винахідником, тоді оціните – занадто це чи не занадто!

– Ви вже й образилися! Мені й слова не вільно!

– Не образився, а уточнюю. У-точ-ню-ю. До винаходу додумуються лише ті, кому це дане.

– Гаразд, гаразд. Я далебі не сперечаюся! Мені йдеться про одне: коли цим винаходом користуватимуться інші?

– Я пояснив коли: коли подибаю людину, яка за моїми вказівками сконструює цей апарат!

– А якщо це триватиме десятиріччя, заки ви таку людину знайдете?

– Все залежить. Проте я певен, цю людину я знайду швидше.

– Велика розрада! Мої сни тепер пропадають! Десятиріччя! Чи я матиму перед собою стільки часу? Мені ж не вісімнадцять! Так і я винайду!

– Прошу дуже, винаходьте!

– Чого ж, коли ви вже винайшли, нема потреби старатися. Хоч, правда, невідомо, чи цей винахід взагалі здійсненний.

– Ого, ще й як!

– Звідки ви знаєте?

– Бо я його винайшов!

– ІТу а коли виявиться, що апарат не здійсненний?

– Ви знову своєї! Я ж не прошу, щоб ви вірили! Однак коли ідея виникла, вона мусить бути здійсненна!

– Алеж трапляються нездійсненні.

– Та що ви мені торочите – нездійсненне, нездійсненне! Не подобається вам, ідіть до біса! Завели катеринку!

– Ну от, ви знову вибухли. А тим часом я не менше зацікавлений у вашому винаході, ніж ви. Я навіть ладен негайно погодитися, що його колись здійснять. Колись! Ну зважте самі, що мені з того, коли це здійснення прийде за двісті років? Якщо я не житиму за десять років, адже в мене хворі нирки, я можу скоро вмерти, то це те саме, що й двісті років. Ви розумієте, про що мені йдеться? Для мене це рівнозначне з нездійсненністю вашого винаходу, якщо я не в змозі користуватися ним негайно.

– Ну то втішайтеся майбутнім, ваші правнуки ним користуватимуться!

– Це вам легко казати тому, що ви переконані: вас, як винахідника, згадають, якщо, звичайно, вам пощастить відстояти за собою винахід, інакше ви іншої заспівали б.

– Нічого, правнуки.

– Правнуки? До лихої години з правнуками! Яке їм діло до мене? Чи їх хвилюватиме, що в мене хворі нирки і що я не сьогодні-завтра порину в небуття? Чи ви взагалі певні, що вони бодай членоподільно висловлюватимуться? Я не дуже.

Вже тепер не говорять, а витискають із себе мимрення, крики, бо вимовляти слова надто обтяжує їхні духовні здібності. Та й потім, що мені з того, коли мої правнуки користуватимуться апаратом, щоб фотографувати свої сни, коли я неспроможний послуговуватися цим апаратом зараз, аби лишити світові мої містичні сни, які просто таки унікальні, бо я ніколи нічого і в наближенні чогось подібного не зустрічав, адже мої сни дають пояснення своїх подій на світі. Так, мої сни – тут дійсно мало розказувати, їх треба бачити, і все це приречене загинути! І ніхто не згадає, що я, я, а не хтось інший, снив ці сни, і що в мене хворі нирки, і здоров’я моє розхитане, і ніхто не приберіг для мене вічності!..

І тут я зауважив, як товстун з бородавкою на носі і з мішками під очима невтішно по-конячому плаче.

– Якщо так думати, тоді ніколи не подолати, – потішав його чи то винахідник ще не здійсненого апарату на фотографування снів, чи то інший товстун, який здавався також дамою, але хворий на нирки плакав далі, і до нього поволі почали приєднуватися інші. Усі плакали гірко й невтішно, і чомусь їхній плач робився дедалі беззвучніший.

– Може, я вам якось допоміг би, – не втримався я, відчуваючи, як мені самому стискається серце від цих негарних літніх мокрих облич, огорнених сумом і розпачем. – Звичайно, я не диспоную жодним правом втручатися