Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Розділ 62 АЛІСА

Ну що ж, я знала за кого виходжу заміж.

Нахабний біс мене прямо з весілля до хліва потягнув. А тепер, коли він бореться із заїлими і запалими петлями, то тільки сміятися залишається.

Сопе мені на вухо, як нарешті затягує всередину, а я йому демонстративно даю по руках.

Господи, та тут не розвернутися, і гримить інвентар при кожному нашому русі.

— Ти що... що робиш! Ми зараз упадемо!

— Ніхто нікуди не впаде, ще чого.

Темрява безпросвітна, а ми, дякувати богу, нарешті завмираємо.

До грудини мене цей буйвол спиною притискає, по воланах і бюст'є нишпорить рукою, а на вухо напівпошепки рокоче:

— Ось хтось і попався нарешті.

— Ти! Вася, попереджаю, не псуй сукню. Нам не можна її псувати.

Він задоволено сміється і хмикає, але перед тим, як я збираюся приструнити нахабу, жадібна рука перемагає оберемок спідниць, і в мене подих перехоплює. Дістався все-таки!

Пестить мою беззахисну шию, імітуючи власні щедрі ніжності в мене між ніг. Тільки подивіться... який майстер!

Я тільки бульбашки ледь не зі слиною пускаю, замість того, щоб протестувати. І по носярі поцілунками яложу, коли вдається викрутити шию.

До чогось металевого й конкретного він усе-таки мене притискає, і мої пишні спідниці ззаду теж виявляються переможеними.

Скрик-сміх з мого горла швидко змінюється абсолютно ідіотськими звуками, назву яким я придумувати не збираюся! Мені здається, первісні створіння елегантніше знаки подавали.

— Зіпсуємо сукню, — гарячить і зволожує мені вухо, — зіпсуємо. Але навіть не зараз.

Хапаюся за колону його шиї, а власну голову відкидаю. Його грудина ззаду розпеченою відчувається, але це ніщо порівняно з лавою напруження й екстазу, що він у мені розганяє просто всередині жорсткими поштовхами.

Кулаку подобається, що я й слово видавити не можу.

— Це просто... закуска, маленька, гам, — від частих зітхань сам говорить вроздріб. — Шлюбний ранок буде найкращий у нас.

— Тільки сукня. Васю, сукня. Не порви.

— Звичайно, порвемо, зіпсуємо, все буде. — Губами мне щоку мою. — З ранку зніму з тебе, і прямо на ній тебе і будемо розбещувати. Хочу на ній прямо все робити.

Кулак мені так  шумно задихається у вушну раковину, що я навіть відхилитися намагаюся, але рухатися... рухатися так нерозумно, коли він мене всю тримає і накачує-накачує задоволенням.

— Н-на ній? Ні... Не можна.

— Звичайно, можна. Я другу замовив, копію. На пам'ять же. Який... зашморг у тебе тут тісний, ага.

І ручищею мені зверху під корсет лізе, зараз же порве!

Бурмочемо й борсаємося в рухах, бо я ніби й чиню опір, і ніби як допомагаю йому. Нарешті пальці чіпляють мій сосок — хльостко й коротко — і ми вдвох нібито в інший вимір потрапляємо, і крутить нас, і вертить, і наче перевертаємось у тунелі спекотному.

Він мої скрики перехоплює мазками поцілунків, дотягуючись лише до куточків моїх губ.

— Я все... вивчив уже, — пихкає він. — Та я вранці його за хвилину стягну.

— Ти ж порвати... збирався!

Він коротко сміється, і я теж не втримуюся.

— Потім ще порвемо, не кіпішуй.

Коли я обм'якаю в міцних обіймах, він усе ще не закінчив. Гладжу-ковзаю долонями по мокрій шкірі, нігтями за волосинки чіпляюся.

Стискаю його зсередини, коли Кулак контроль втрачає, і ніби слабким спалахом задоволення ще раз остаточно вибухаю.

— Кохана моя, — ніздрями він мені по локонах проходиться, не може раковину надибати, — йди до мене ще.

Погоджуюся муканням, і ми один одного заколисуємо. А хвилини стають незліченними.

Але Кулаку завжди всього недостатньо. Я навіть не помічаю, як він моторно долоню просовує між моїми ногами, і спочатку обережно насаджує мене на пальці. Я обурено охаю, але потім пальці всередині вигинаються і Вася впевнено смикає все моє тіло на себе. Я борсаюся не тільки в повітрі, а й у відчуттях, щойно настає гостра розрядка, а Кулак самовдоволено бурчить мені в щоку.

— Ось тепер усе як треба, — нахабно посміхається він.

Як шкода, що Кулак не бачить моєї посмішки, коли я спостерігаю за його спробами мені сукню до ладу привести. Доволі вдалими спробами. У корсеті я тільки груди перевалюю, а підборіддя мені в ключицю на секунду встромляється, і я шкрябаю нігтями наспіх його потилицю.

Потім у долоні його обличчя беру:

— Ти мені завжди потрібен, — в губи чмокаю, — так полюбила тебе.

Мені здається, він сказати щось хоче, але не наважується. Я згладжую напругу, руку свою всовую йому в п'ятірню. Чується залп феєрверків.

— Це перша хвиля.

Ми ж домовилися тільки на одну! Господи, його не можна підпускати до організаційних справ. Він усьому додає масштаб Римської імперії.

Нашу відсутність вже помітили. Бо до мене мало не черга кидається, коли повертаємося. ДЯкувату богу, мене невдовзі Ваня тягне за наш стіл — вочевидь, це його Вася скерував.

У призначений для тостів час гості щось м'ялися, а ось під ніч, коли ніхто їм тости штовхати не пропонував, активізувалися.

Сан Сергійович уже другий келих урочисто піднімає. Це такий неймовірний збіг, що вони з Васею, виявляється, добре знайомі.

Асфальтоукладальниця Валентина виголошує найкращу вітальну промову, що я чула, навіть Кулак знаходиться під враженням.

Марат обмежується короткою фразою, але чомусь після його тосту всі синхронно галасують і залпом осушують келихи.

А потім слово бере Коля.

Його красивий голос одразу ж захоплює нічний сад. Фінансист — елегантний і заворожуючий як завжди. Червона шовкова хустка-краватка відтіняє перлову гладь піджака з легкої тканини.

Тільки Фрезю вдається незмінно виглядати і ультрасучасним, і старомодним.

— Аліса і Василь. Сьогодні багато побажань було висловлено, і багато щирих спостережень. Ви — видатна пара. Дозвольте назвати це союзом. Тільки відокремлене від вас це слово може здаватися сухим. Ви ж — союз, заради якого покоління за поколіннями еволюціонували. Заснований на благій спільній меті, на прагненні близькості, на потребі особистого людського щастя. Спостерігати за таким... Це честь для нас усіх... вельми… Спостерігати за вами...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍