Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

42.3

Сережки. Останній штрих перед моїм виходом. 

Сукня, яка гарно лягла на моє тіло, і я сподіваюсь, що така думка буде не тільки у мене.

Висока зачіска. Високі підбори. Гарна білизна. Легкий макіяж. Усмішка на обличчі.

Виходжу з кімнати, глибоко вдихаючи. Тілом проноситься тремтіння. 

Кладу руку на поручні, щоб не впасти не від висоти підборів, а від напруги, яка гуляє моїм тілом.

Мене з чоловіками відділяють тільки сходи, які я долаю крок за кроком.

Стас стоїть трішки ближче до мене. Весь такий домашній і мій. 

Андрій у костюмі, як і в більшості випадків.

До моєї появи вони про щось переговорювались, а після цього не видають жодного слова, але їхні погляди — вони багатослівні.

— Тепер зрозуміло, чому ти пів дня не виходила зі спальні, — усміхається Стас.

— Через це я зголодніла, — беру попід руку чоловіка. — Сподіваюсь, ви теж, — веду його у бік Андрія. — Аромат такий, що усі рецептори пробуджуються, — дивлюсь в очі Дороніна.

— Тоді до столу, — вимовляє й глибоко вдихає.

Цього разу таке ж саме розсаджування, як і зазвичай. 

Навпроти мене Андрій і Стас. 

— А де прислуга? — хочу переконатись, що нам ніхто не буде заважати, але якщо у домі ми не самі, це не завадить ухилитись від цілі.

Мала вітальня. Я хочу, щоб там усе сталось. 

Там я вперше була з Андрієм. Там я побачила свого чоловіка після зникнення. Кожна ситуація викарбувалась у пам'яті. 

Хочеться, щоб усе сталось саме у тій кімнаті.

Поки я роздумую, Стас встигає розлити вино, і ми розпочинаємо вечерю.

Я стараюсь поводитися, як і завжди, але думки не дають мені спокою. Та й серце — воно не перестає перекачувати кров зі скаженою швидкістю. 

Щоки наче після морозу — поколюють. Напевно, і червоні. Сумніваюсь, що Стас  просто так не зводить з них очей.                                                                                                    

Мені весь час здається, що на мені щось не так! Очі Андрія вивчили кожен міліметр відкритих ділянок мого тіла.                                                                                                                   

Уява не спить, малюючи у голові ідилію для трьох. Через це мої горошинки затверділи, і на це звертають увагу дві пари очей.

— Може, десерт? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍