Читати книгу - "Крейдяна Людина"

До мене долинав дзюркотливий шепіт невеликого струмочка. Крізь листяний намет над головою продиралося сонячне проміння.

Недалечко попереду я почув приглушені голоси. Розгледів клаптики блакитного і зеленого. Сріблясто зблиснула спиця колеса. Гладкий Ґев, Металевий Міккі й Гоппо сиділи навпочіпки на маленькій галявині, зусібіч оточеній деревами і кущами. Вони вже встигли майже наполовину спорудити нічогенький сховок із переплетених галузок, котрі причепили до навислої зламаної гілляки.

— Агов! — вигукнув Гладкий Ґев. — Це ж Едді Мюнстер, чий тато страшний забіяка!

То була нова кричалка авторства Гладкого Ґева, якою він розважав нас цього тижня. Чомусь він полюбляв усе римувати.

Гоппо повернув голову в мій бік і помахав рукою. Металевий Міккі взагалі не звернув на мене уваги. Я проліз крізь чагарники й кинув свій велосипед поряд з їхніми, вкотре помітивши, що з-поміж них усіх мій був найстаріший і найіржавіший.

— А де Ніккі? — запитав я.

Металевий Міккі стенув плечима.

— Звідки мені знати? Напевно, бавиться зі своїми ляльками. — Він пирхнув із власного жарту.

— Не певен, що вона прийде, — сказав Гоппо.

— Гм.

Я не бачив Ніккі від дня вечірки, хоча й знав, що вона разом з Гоппо і Міккі гуляла крамницями на головній вулиці. Мені почало здаватися, що вона мене уникає. Я сподівався побачитись із нею сьогодні й мав надію, що все знову стане як раніше.

— Певно, тато завалив її хатньою роботою, — додав Гоппо, ніби здогадувався про мої думки.

— Ага, а ще вона страшенно зла на тебе за те, що твій старий завалив її старого. Бабах! — Металевий Міккі ніколи не проминав нагоди скаламутити воду.

— Підозрюю, що він на це заслужив, — відказав я.

— Еге ж, — додав Гоппо. — Крім того, він був п’яний.

— Я й не знав, що священики п’ють, — зауважив я.

— Може, він анонімний алкоголік. — Гладкий Ґев закинув голову, зі звуком «бульк-бульк» підніс до рота уявну пляшку, закотив очі і, вдаючи з себе п’яного, протягнув: — Мене звати отець Мартін. Славімо Госсспода Нашшшого. Гик.

Ми не встигли нічого відповісти, аж тут поруч зашурхотіли кущі і з дерев зірвалася зграйка птахів. Ми підстрибнули, мов сполохані зайці.

На краю галявини стояла Ніккі, тримаючись за кермо свого велосипеда. Чомусь мені здалося, що вона вже давненько там стояла.

Вона по черзі подивилась на кожного з нас.

— Чого порозсідалися? Ми ж мали робити барліг?

Уп’ятьох ми закінчили роботу напрочуд швидко. Барліг вийшов крутезний. Доволі великий, щоб помістити всіх, нехай навіть нам доводилося трохи потіснитися. Ми навіть приладнали двері з лапатих гілок, аби замаскувати вхід до барлогу. Одначе найкращим було те, що його годі помітити, аж поки не підійдеш зовсім близько.

Схрестивши ноги, ми сиділи біля входу. Розпашілі, подряпані, зате щасливі. А ще голодні. Ми взялися розпаковувати сандвічі. Ніккі не згадувала про вечірку, тому я теж нічого не казав. Ми поводилися так, ніби нічого не сталося. Так буває поміж дітьми. У дитинстві легше помиритись і забути. А з віком це дається все важче.

— Тато не спакував тобі поїсти? — Гладкий Ґев запитав у Ніккі.

— Він не знає, що я тут. Я ненадовго вислизнула з дому.

— Тримай, — сказав Гоппо. Він вийняв кілька своїх сирних сандвічів, загорнутих у харчову плівку, і простягнув їй.

Мені подобався Гоппо, але саме тієї миті я його просто ненавидів, бо він поділився з нею першим.

— Можеш узяти мої банани, — запропонував Гладкий Ґев. — Я не дуже їх люблю.

— А я можу поділитися соком, — хутенько додав я, не воліючи залишитись осторонь.

Металевий Міккі запхав до рота сандвіча з арахісовим маслом і нічогісінько не запропонував Ніккі.

— Дякую, — відповіла Ніккі, але похитала головою. — Мені вже час повертатися. Тато помітить, якщо я не повернуся до обіду.

— Але ж ми тільки-но збудували барліг, — сказав я.

— Вибачайте. Не можу.

Вона задерла рукав футболки і потерла плече. Лише тоді я помітив, що в неї був чималий синець.

— Що сталося з твоїм плечем?

Вона опустила рукав.

— Нічого. Вдарилась об двері. — Вона квапливо підвелася. — Мені треба йти.

Я теж підвівся.

— Це через те, що сталося на вечірці? — запитав я.

Ніккі знизала плечима.

— Тато досі лютує через ту бійку, але з часом він заспокоїться.

— Вибач, — промовив я.

— Нема за що вибачатися. Він на це заслужив.

Я хотів іще щось сказати, але не знав, що саме. Я розтулив рота.

Щось влетіло мені у скроню. Щосили. Перед очима все захиталося. Ноги підломились, і я впав навколішки. Обхопив голову руками. Мої пальці зробилися липкі.

Ще щось просвистіло в повітрі й ледь не влучило в голову Ніккі. Вона скрикнула і пригнулася. Ще один великий камінь упав на землю під ногами Гоппо й Металевого Міккі, від чого навсібіч порозліталися сандвічі з арахісовим маслом. Вони закричали, зірвалися на ноги і кинулися бігти до лісу.

У нас полетіли нові снаряди. Каменюки та шматки цегли. З крутого пагорба, що височів над нашою галявиною, чулася метушня і вигуки. Я підвів голову й розгледів на вершечку трьох старших хлопців. Двох темноволосих. І одного вищого, зі світлим волоссям. Я відразу їх упізнав.

Шон, брат Металевого Міккі, та два його приятелі, Дункан і Кіт.

Гладкий Ґев схопив мене за плече.

— Ти в нормі?

Мені паморочилося в голові й трохи нудило, але я кивнув. Він потягнув мене до лісу.

— Ховайся.

Металевий Міккі обернувся і крикнув хуліганам:

— Дай нам спокій, Шоне!

— «Дай нам спокій». «Дай нам спокій», — світловолосий хлопець — його брат — гукнув у відповідь писклявим дівчачим голоском. — Що таке? Будеш плакати? А може, підеш і наскаржишся матусі?

— Може, й наскаржуся.

— Ага. Піди і спробуй зі зламаним носом, дурноголовий! — крикнув Дункан.

— Ви в нашому лісі! — гукнув Шон.

— Це не ваш ліс! — огризнувся у відповідь Гладкий Ґев.

— Та невже? Тоді ми будемо за нього битися.

— Чорт! — буркнув Гладкий Ґев.

— Уперед! Покажемо їм! — заволав Кіт.

Вони почали спускатися з пагорба, і далі закидаючи нас снарядами.

Одна з каменюк пролетіла повз нас і з тріском влучила у велосипед Ніккі. Вона зойкнула.

— Це мій велик, недоумки!

— Овва, це ж та руда.

— Агов, руда, а під спідницею вже виросло руде волосся?

— Ідіть до біса, гомики.

— Сучка.

Ще одна каменюка продерла листя і вперіщила Ніккі в плече. Вона скрикнула й заточилася.

Мені запекло в грудях, я скипів від люті. Не можна бити дівчат. Не можна кидатися в них камінням. Я рвонув назад і вибіг на галявину. Схопив найважчу каменюку і щосили шпурнув її в бік пагорба.

Якби вона не була такою важкою і