Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

себе показав. На жаль, це ще не край.

— Ви так гадаєте? — запитала маркіза.

— Я цього боюся. Острів Ельба заблизько до Франції. Присутність Наполеона майже на відстані простягнутої руки підтримує надію в його прибічників. Марсель кишить військовими, що отримують половину платні; вони весь час шукають сварок із роялістами. Звідси дуелі поміж світськими людьми, а поміж простацтвом різанина.

— Авжеж, — сказав граф де Сальв’є, давній друг маркіза де Сен-Мерана і камергер графа Д’Артуа, — але хіба ви не знаєте, що Священний Союз хоче переселити його?

— Так, про це була розмова, коли ми їхали з Парижа, — відказав маркіз.

— А куди ж його пошлють?

— На Святу Єлену.

— На Святу Єлену! Що воно таке? — запитала маркіза.

— Острів, за дві тисячі миль звідціля, потойбіч екватора, — відказав граф.

— Щасливої дороги! Вільфор має рацію, це безум — залишати такого чоловіка поміж Корсикою, де він народився, Неаполем, де ще владарює його зять, та Італією, з якої він хотів учинити королівство для свого сина.

— На жаль, — сказав Вільфор, — є угоди 1814 року, і не можна зачепити Наполеона, не порушивши їх.

— То їх порушать! — сказав граф де Сальв’є. — Він не дуже був перебірливий, коли звелів розстріляти бідолашного герцога Енгієнського.

— Чудово, — сказала маркіза, — вирішено: Священний Союз позбавить Європу Наполеона, а Вільфор позбавить Марсель його прибічників. Або король владарює, або ні; якщо він владарює, його панування має бути сильне і його виконавці непохитні; тільки в такий спосіб можна відвернути його.

— На жаль, пані, — усміхнувшись, сказав Вільфор, — помічник королівського прокурора завжди бачить зло, коли воно вже здійснилося.

— Тоді він має його поправити.

— Я міг би сказати, пані, що ми не поправляємо зло, а лише помщаємося за нього, та й годі.

— Ох, пане де Вільфоре, — сказала гарненька юна панна, донька графа де Сальв’є, подруга панни де Сен-Меран, — постарайтеся влаштувати якийсь цікавий процес, поки ми ще в Марселі. Я ніколи не бачила суду присяжних, а це, кажуть, дуже цікаво.

— Авжеж, справді дуже цікаво, — відказав помічник королівського прокурора. — Це вже не штучна трагедія, а достеменна драма, не вдавані страждання, а справжні муки. Людина, яку ви бачите, після закінчення вистави йде не додому, вечеряти зі своєю родиною і спокійно вкластися до ліжка, щоб завтра почати спочатку, а до в’язниці, де на неї чекає кат. Тож для нервових осіб, що шукають сильних відчуттів, ліпшого видовиська й бути не може. Не турбуйтеся, якщо така нагода випаде, я скористаюся нею.

— Від його слів у мене аж мороз по спині йде, а він регоче! — збліднувши, сказала Рене.

— А що тут удієш? Це поєдинок. Я вже п’ять чи шість разів вимагав кари на горло для підсудних, політичних та інших... Хтозна, скільки зараз у пітьмі точиться кинджалів чи скільки їх уже націлено на мене!

— Боже мій! — вигукнула Рене. — Невже ви кажете серйозно, пане де Вільфоре?

— Цілком серйозно, — відказав Вільфор з усмішкою на вустах. — І від цих цікавих процесів, яких графиня прагне з допитливості, а я — від честолюбства, небезпека для мене лише зростає. Хіба наполеонівські вояки, що звикли сліпо йти на ворога, міркують, коли треба випустити кулю чи штрикнути багнетом? Невже в них здригнеться рука вбити людину, яку вони вважають своїм особистим ворогом, коли вони, не замислюючись, убивають росіянина, австрійця чи угорця, якого ніколи не бачили? До того ж, небезпека необхідна, а то наше ремесло не мало б виправдання. Я й сам запалююся, коли бачу в очах звинуваченого спалах шалу; це додає мені снаги. Тут уже не судове засідання, а битва; я борюся з ним, він борониться, я завдаю нового удару, і битва закінчується, як і будь-яка битва, перемогою або поразкою. Ось що значить виступати в суді! Небезпека породжує красномовність. Якби звинувачуваний усміхнувся мені після моєї промови, то я вирішив би, що промовляв кепсько, що слова мої були бліді, кволі й невиразні. Уявіть собі, яка гордість наповнює душу прокурора, певного у винності підсудного, коли він бачить, як злочинець блідне і схиляє голову під тягарем доказів і під разючими ударами його красномовності! Голова злочинця хилиться і падає!

Рене тихо зойкнула.

— Оце промовляє! — сказав хтось із гостей.

— Такі люди й потрібні за нашої пори, — сказав другий.

— У останньому процесі, — підхопив третій, — ви були пречудові, Вільфоре. Пам’ятаєте, мерзотник, що зарізав рідного батька? Ви просто-таки вбили його, перш аніж до нього доторкнувся кат.

— О, батьковбивць мені не жаль! Для таких людей нема достатньо тяжкої кари, — сказала Рене. — Та нещасні політичні злочинці...

— Вони ще гірші, Рене, бо король — батько народу, і хотіти скинути чи вбити короля означає хотіти убити батька тридцяти двох мільйонів людей.

— Усе одно, пане де Вільфоре, — сказала Рене. — Обіцяйте мені, що буде поблажливі до тих, за кого я буду прохати вас...

— Не турбуйтеся, — із чарівливою усмішкою відказав Вільфор, — ми будемо писати звинувачувальні вироки разом.

— Люба моя, — сказала маркіза, — переймайтеся своїми колібрі, цуциками й сукнями і дайте своєму майбутньому чоловікові робити своє діло. Зброя тепер відпочиває, і тога в пошані; про це є й гарна латинська приказка.

— Cedant arma togae[3], — вкинув Вільфор.

— Я не зважилася вимовити це латиною, — відказала маркіза.

— Мені здається, що мені було б приємніше бачити вас лікарем, — провадила Рене. — Янгол, що карає, хоч він і янгол, завжди лякав мене.

— Добра моя Рене! — прошепотів Вільфор, кинувши на дівчину переповнений коханням погляд.

— Пан де Вільфор, — устряв маркіз, — буде моральним і політичним лікарем нашої провінції; повір мені, дочко, це почесна роль.

— І це допоможе забути роль, яку грав його батько, — вкинула непоправна маркіза.

— Пані, — відказав де Вільфор із сумною усмішкою, — я вже мав честь доповісти вам, що батько мій, як я принаймні сподіваюся, зрікся своїх колишніх помилок, що він став ревним другом порядку й релігії, навіть ліпшим роялістом, ніж я, бо він рояліст за каяттям, а я лише за пристрастю.

І Вільфор окинув поглядом присутніх, як він це робив у суді після якої-небудь пречудової фрази, перевіряючи дію свого правосуддя на публіку.

— Правда ваша, Вільфоре, — сказав граф де Сальв’є, — ці ж таки слова я сказав позавчора в Тюїльрі міністрові двору, який висловив подив із приводу шлюбу поміж сином жирондиста і дочкою офіцера, що служив у війську Конде, і міністр пречудово зрозумів мене. Сам король держить в опіці цей спосіб об’єднання. Ми й не підозрювали, що він слухає нас, аж він утрутився до розмови та й каже: «Вільфор (завважте, король не сказав Нуартьє, а підкреслив ім’я Вільфор), Вільфор, — сказав король, — піде далеко: це вже цілком сформований юнак і належить моєму світові. Я із задоволенням дізнався, що маркіз і маркіза де Сен-Меран видають за нього свою доньку, і я сам порадив би їм цей шлюб, якби вони перші не з’явилися до мене просити мого дозволу».

— Король це сказав,