Читати книгу - "Морфій"

— до «Лурса». Таки передовсім. Так? Так. Міг би, щоправда, піти через площу Спасителя і залишити пакунок, але якось мені хочеться накинути собі дороги. Тому передовсім до «Лурса», передовсім до «Лурса». Щоб забутися. Може, дадуть горілки.

Тому прямо, на площу Пілсудського, прямо, прямо, ще не на Добру, ще не вправо, передовсім до «Лурса», так підштовхує мене той, котрий іде за мною, тому йдемо, йдемо, день холодний, дощовий день, холодний день, їдуть валізи та пакунки на двоколках, у дитячих візочках їдуть, маневрують поміж отворами, поміж руїнами, поміж купами маневрують, їдуть фірмани, курс десять злотих, лише десять злотих, купи, пан, пане, пане, купи, пан, купиш, пан? Не куплю, йду, хвилююсь, але той, котрий іде за мною, підтримує мене за плечі, не дасть мені впасти, стереже мене і провадить долиною тіні.

Іду далеко, довго йду, півгодини, ноги мене сьогодні не тримають, але ось я, зрештою, стою перед Європейською і входжу.

До «Лурса» заходжу. Поруч, у будинку колишнього Генерального штабу, я маю сьогодні зареєструватися, так розповідає з афіш комендант Варшави генерал-поручник фон Кохенгаузен, прізвище моє Віллеманн, а якщо нині не зареєструюся, то наражатимусь на арешт. То й наражаюся.

Увійшов до «Лурса», а там усе те саме, що б то мало змінитися.

Алкоголю не подають від полудня до шістнадцятої, кожен гастрономічний заклад, що подає страви, без огляду на обставини зобов’язаний готувати для своїх клієнтів страви добрі та поживні, приготовані в одній мисці. Та страва не може бути простим супом, неодмінно мусить бути поєднанням густих та поживних страв (картоплі, макаронів, каш, овочів та м’яса). І кожна спроба подати таку страву як рідкий суп карається як особисто, так і повним закриттям гастрономічного закладу. Ціна страви в їдальні першої категорії: один злотий п’ятдесят ґрошів.

Так написано на стіні, таке сповіщення написане і в «Лурсі», де звично пахне кардамоном, корицею, кавою, шоколадом, і глазур’ю, і димом якісних цигарок, у «Лурсі», де жінки пахли парфумами, а чоловіки були чоловіками першого сорту, сьогодні смердить, як у робітничій забігайлівці, поживною стравою, звареною в одній мисці за злотий п’ятдесят ґрошів.

І чоловіки першого сорту деградували, їх обдерли від мундирів, еполетів та орденів, обдерли від фраків та жакетів, обдерли зі смугастих штанів, з вигадливо складених хустинок, з годинничків у бутоньєрках, з єдвабних краваток, чи то вони радше самі з себе то поздирали, дізнавшись про свою поразку, самі себе здеградували до послідущої категорії, не знаю вже, під яким номером, бо в першій категорії зараз перебувають офіцери Вермахту, які час від часу проходять вулицями з дивними мінами, ніби й із тріумфом, але без знання іще, що з тим тріумфом робити, а тут — категорія п’ята або й п’ятдесята, без краваток, без комірців, мода à la Вітос, кавалерійські чоботи, міни приречені, впокорені, схилені шиї.

А в мене є краватка. Маю єдвабну хустинку в кишені піджака з першосортного англійського твіду. Маю картаті шкарпетки і низькі черевики — напастовані, лискучі. Бо ніхто мене не здолав, я нікому не піддався, я не чув наказу на капітуляцію.

Іґа. Мушу запитати про Іґу, мушу її шукати для Яцка, Яцек шукав би для мене Гелю, не спав би і не їв би.

І нараз бачу: є! Між офіцерами за столиком сидить Ярослав, Ярослав, із яким звик бути на ти, і той Ярослав сумний, він переляканий. Що то сталося з тобою, Ярославе, у ті сумні дні, сидів у Ставиську? Що було з твоєю прегарною головою, з твоїм високим чолом, із твоїми елегантними вбраннями? Щось робив, прекрасний Ярославе, як і твої діти?

Ярослав мене помічає, широко всміхається, пригадує мене, підносить своє велике тіло над столиком, махає мені своїми прегарними долонями, запрошує до столика. Присідаю. Вітаюся. Ярослав сидить, із ним іще двоє, виглядають на офіцерів, справді виглядають нинішніми офіцерами, жертвами наруги. Він дивиться на них поглядом різким, як батіг, ті щось мурмочуть собі під носа, якісь там виправдання, що зараз, що мають щось там зробити, встають з-за столика, і велика, шляхетна голова Ярослава вже повертається в мій бік, його чоло, велике і високе, цілить у мене, як люстро протиавіаційного прожектора.

— Кава там у дзбанку, гидотне пійло, ріденька, — каже Івашкевич. — Але пригощайся. Ти голодний?

— Хіба до новин, — відповідаю.

Наливає мені кави, з-під поли піджака дістає флягу, хлюпає до кави символічного алкоголю, буруватого алкоголю, змовницьки підморгує мені, але не весело, з такими позірними веселощами, робленими, позірними, а я сьорбаю каву й повторюю:

— Ну то що, Ярославе, що чутно?

Хвильку мовчить, усміхається, ніби до себе, його великі груди підносяться в унісон тій усмішці та зразу стухають.

— Сьомого виїхали зі Стависька, потім поблукали трохи, за дітьми… Повернулися тиждень тому, — нарешті витискає з себе. — У дворі сидять німці, але гора ще наша.

— Ну а нащо ти взагалі до Варшави приїхав? — питаю.

— EKD[16] вже ходить, до Щенсливиць. Далі фірою. Як же я не впізнаю цього міста, — відповідає, але не на поставлене запитання.

— Та його вже ніхто не впізнає, — кажу, але він не слухає, безцеремонно перебиває мене, ніби й не чув.

— Зайшов сьогодні до «Сімона» і «Отецького», думав, що там тебе зустріну. Але там самі лише німці та Людвіґ Сімон за столиком, сидить собі та й обідає, ніби ніде нічого, мабуть, думає про Виспянського. Навколо німці, а той собі обідає, ніби він не він.

Даю йому поговорити, люблю, любив його голос. Чи то радше він не дозволив себе перебити.

— Востаннє був там іще п’ятого вересня. Тоді було порожньо. А ще раніше — тридцять першого серпня, тоді було нормально. Тебе вже не було, тебе вже мобілізували. А сьогодні там сидять німці та Людвіґ Сімон, їсть свій сумний eintopf[17] і думає про Виспянського.

Замовк, замислився, але дивиться на мене своїми очима великої сумної риби.

— А ти як війну пережив? — запитав, не зводячи з мене погляду, ніби на мить засоромився того, що постійно говорив про себе.

— Та звичайно, з полком… — махнув рукою.

— У дев’ятому уланському?

— Так.

— Над Бзурою? — запитав, не відриваючи погляду від мого лиця.

— Під Паженчевом, тоді в Кампіноській пущі, де ми їм спалили кілька танків, а тоді до Варшави, та й уже до кінця у Варшаві, від форту Домбровського і Лазєнок аж до капітуляції. У неволю не пішов.

— Ми їхали тим побоїщем над Бзурою, — каже Ярослав, не дивлячись на мене. — Піраміди з сідел високі, по кілька метрів, цілі скирти карабінів,