Читати книгу - "Безчестя"

перетнулися. Ми перекинулися кількома словами, і тієї миті трапилося щось, що, не будучи поетом, я навіть не намагатимусь описати. Достатньо сказати, що з’явився Ерос. Після цього я вже не був таким, як раніше.

— Яким таким ви не були? — обережно питає жінка з бізнес-школи.

— Я перестав бути собою. Перестав бути нічим не зайнятим п’ятдесятидворічним розлученим чоловіком. Я перетворився на служника Ероса.

— Тобто ви нам пропонуєте таке виправдання? Неприборкуваний потяг?

— Це не виправдання. Ви хотіли сповіді, ось я вам і сповідаюся. Щодо потягу, він зовсім не був неприборкуваним. Соромно зізнатися, але в минулому я чимало разів придушував схожі пориви.

— А чи не здається вам, — уриває його Суорц, — що викладацьке життя за своєю природою вимагає деяких жертв? Що заради загального блага ми мусимо забороняти собі деякі задоволення?

— Ви маєте на увазі заборону на близькість між різними поколіннями?

— Ні, необов’язково. Але як викладачі ми маємо владу. Можливо, ідеться про заборону підміни робочих стосунків сексуальними. А у нашому випадку, як на мене, відбулося саме це. Або надзвичайна обережність.

Утручається Фародія Рассул:

— Ми знову рухаємося по колу, пане голово. Так, він визнав свою провину, але коли ми намагаємося дізнатися деталі, то раптом виявляється, що професор не сповідається у зґвалтуванні молодої жінки, а розповідає про потяг, який не зміг побороти, навіть словом не обмовившись про біль, якого завдав, чи про довгу історію зловживання своєю посадою, частиною якого є скоєне ним. Саме тому я вважаю, що продовжувати дебати з професором Лур’є — марна справа. Ми повинні оцінити його заяву згідно з її номінальною вартістю й запропонувати відповідні рекомендації.

«Зґвалтування», він чекав на це слово. Промовлене голосом, що тремтить від праведного гніву. Що вона бачить, дивлячись на нього, що зберігає її гнів на тому ж рівні? Акулу серед маленьких беззахисних рибок? А може, вона бачить щось інше: кремезного чоловіка міцної статури, котрий навалюється на дівчинку, ще зовсім дитину, і придушує велетенською лапою її крики. Який абсурд! А потім він згадує: учора вони збиралися в цій самій кімнаті і перед ними стояла Мелані, котра ледве дістає йому до плеча. Нерівноправ’я: хіба можна заперечити?

— Я схиляюся до того, аби погодитися з доктором Рассул, — зізнається жінка з бізнес-школи. — Якщо професору Лур’є більше немає чого додати, гадаю, нам варто ухвалити рішення.

— Перш ніж ми зробимо це, пане голово, — каже Суорц, — мені хотілося б востаннє звернутися до професора Лур’є. Чи існує хоч якась форма заяви, яку він готовий підписати?

— Чому? Чому так важливо, щоб я підписав якусь заяву?

— Тому що це дозволило б трохи заспокоїти розбурхані пристрасті. В ідеальному випадку нам усім хотілося б вирішити цю справу, не привертаючи до неї увагу преси. Але це неможливо. Вона вже привернула до себе чималу увагу й набула нюансів, які ми не в змозі контролювати. Усі погляди прикуті до університету й прагнуть побачити, як ми впораємося з цією справою. Коли я слухав вас, Девіде, у мене склалося враження, що вам здається, наче з вами обходяться несправедливо. Ви цілковито помиляєтеся. Ми всі в цій комісії вважаємо себе людьми, котрі намагаються знайти компроміс, аби допомогти вам зберегти роботу. Саме тому я питаю: чи не існує форми публічної заяви, з якою ви могли б змиритися і яка дозволила б нам рекомендувати щось приємніше за найсуворіше покарання, а саме звільнення й осуд?

— Ви маєте на увазі, чи готовий я принизитися й просити милосердя?

Суорц зітхає.

— Девіде, знущатися над нашими зусиллями не має сенсу. Погодьтеся принаймні на відстрочку засідання й обдумайте своє становище.

— Що ви хочете почути в моїй заяві?

— Визнання, що ви були не праві.

— Я вже визнав це. Добровільно. Я винен у всьому, у чому мене звинувачують.

— Девіде, не грайтеся з нами. Між визнанням звинувачень і визнанням, що ви були не праві, є різниця, і вам це добре відомо.

— І це вас задовольнить: визнання, що я був неправий?

— Ні, — заперечує Фародія Рассул. — Це перевернуло б справу з ніг на голову. Спочатку професор Лур’є мусить зробити свою заяву. А потім ми вирішимо, чи брати її до уваги, аби пом’якшити покарання. Ми не домовлятимемося спершу про те, що повинно бути в заяві. Вона мусить виходити від нього, і сформулювати її він мусить власними словами. А тоді ми побачимо, чи щиро він це каже.

— І ви вірите, що зможете зрозуміти, наскільки я щирий, зі слів, якими я скористаюся?

— Ми побачимо ваше ставлення. Подивимося, чи справді ви щиро розкаюєтеся.

— Чудово. Я скористався перевагами свого становища стосовно міс Ісаакс. Це був неправильний вчинок, про який я шкодую. Цього вам достатньо?

— Питання не в тому, професоре Лур’є, чи мені цього достатньо. Питання в тому, чи достатньо цього вам. Чи відповідає сказане вашим справжнім почуттям?

Він хитає головою.

— Я сказав слова, які ви хотіли почути, а тепер ви хочете більшого, ви хочете, щоб я продемонстрував їхню щирість. Це суперечить здоровому глузду. Це виходить за рамки закону. З мене досить. Повернімося назад до регламенту. Я визнаю свою провину. Це все, на що я готовий.

— Гаразд, — підсумовує Матабан, не підводячись з крісла. — Якщо запитань до професора Лур’є більше немає, я хочу подякувати йому за візит і відпустити його.

Спершу вони його не впізнали. Він уже дійшов до середини сходів, коли почув крики: «Це він!» і човгання ніг.

Вони наздоганяють його біля підніжжя сходів; один із них навіть хапає його за піджак, намагаючись зупинити.

— Чи можемо ми поговорити з вами хвилинку, професоре Лур’є? — цікавиться голос.

Він не зважає на нього, протискаючись до заюрмленого вестибюлю, де люди починають витріщатися на високого чоловіка, що тікає від переслідувачів.

Якась дівчина заступає йому дорогу.

— Стривайте! — каже вона. Він відвертається й витягає руку. Спалах.

Дівчина заходить з іншого боку. Її волосся із заплетеними в нього бурштиновими намистинами звисає з обох боків обличчя. Вона посміхається, демонструючи рівні білі зуби.

— Ми можемо зупинитися й поговорити? — цікавиться вона.

— Про що?

Під носом у нього з’являється диктофон. Він відштовхує його геть.

— Про те, як усе було, — пояснює дівчина.

— Що було?

— Самі знаєте, слухання.

— Я не можу його коментувати.

— Гаразд, а що ви можете коментувати?

— Я не хочу нічого коментувати.

Навколо них починає збиратися натовп нероб і роззяв. Якщо він хоче піти геть, йому доведеться проштовхуватися між ними.

— Ви шкодуєте? — питає дівчина, знову ближче підсуваючи диктофон. — Жалкуєте про те, що зробили?

— Ні, — відповідає він. — Цей