Читати книгу - "Жменя праху"

навіть не подзвонив... Що ж, доведеться відступитись. Якщо він не об’явиться, я після обіду подамся до Геттона... Оце, мабуть, він.

Однак то був усього тільки Аллен; він дзвонив із резиденції консервативної партії — вибачитись, що не зміг напередодні приїхати до Поллі.

— Я чув, Бренда закрутила роман,— сказав він.

— Господи! — вигукнула Бренда.— Можна подумати, що юнака так легко підчепити на гачок.

— Я тебе майже не бачила вчора у Поллі,— сказала місіс Бівер.— Куди ти дівся?

— Ми рано пішли. Бренда Ласт утомилась.

— Вона була чарівна. Я дуже рада, що у вас зав’язалася дружба. Коли ти з нею побачишся?

— Я пообіцяв подзвонити.

— То чого ж ти чекаєш?

— Ох, мамусю, а навіщо? Я не можу дозволити собі залицятись до такої жінки, як Бренда Ласт. Якщо я подзвоню, вона запитає, що я роблю; доведеться повести її кудись, і так щодня. У мене не вистачить на це грошей.

— Знаю, синку. Нелегко тобі живеться... і ти так умієш берегти гроші. Я повинна бути вдячна, що мій син не приходить до мене з боргами. Та все-таки не можна відмовляти собі геть у всьому. А то ти в двадцять п’ять років станеш старим парубком. Я ще того вечора, коли Бренда була в нас, помітила, що ти їй до вподоби.

— Авжеж, я їй дуже подобаюсь.

— Сподіваюся, вона вирішить нарешті з квартирою. На них тепер величезний попит. Доведеться підшукати ще один будинок, щоб поділити на окремі квартири. Ти навіть уявити собі не можеш, хто їх наймає: безліч людей, що мають у Лондоні власні будинки... Ну, мені пора на роботу. До речі, я їду на два дні. Дивись, щоб Чемберз доглядала тебе як слід. Сільвія Ньюпорт відшукала якихось австралійців, що хочуть купити будинок на селі, отож треба показати їм два-три підхожих, Де ти сьогодні обідаєш?

— У Марго.

О першій годині, коли вони вернулись додому після прогулянки з Джином, Бівер іще не дзвонив.

— Ну що ж, хай буде так,— сказала Бренда.— Я навіть рада.

Вона послала телеграму Тоні, що приїде післяобіднім поїздом, і кволим голосом звеліла пакувати її речі.

— Мені сьогодні й пообідати нема де.

— Чом би тобі не піти до Марго? Я певна, вона буде дуже рада.

— Ну то подзвони їй і запитай.

Так вона знову зустрілася з Бівером.

Він сидів досить далеко від неї, і вони не розмовляли, аж поки всі почали розходитись.

— Я намагався додзвонитися до тебе цілий ранок,— сказав він,— але весь час було зайнято.

— Та що вже там,— відповіла Бренда.— Беру тебе в кіно.

Пізніше вона телеграфувала Тоні: «Лишаюся Марджорі день два цілую обох».

IV

— Мама сьогодні приїде?

— Сподіваюсь.

— Як довго вона сидить у тієї мавпячої графині. Можна, я поїду на станцію зустрічати її?

— Авжеж, поїдемо разом.

— Вона цілих чотири дні не бачила Грома. Не бачила, як я стрибаю через новий бар’єр, правда ж, тату?

Вона прибувала о 3.18. Тоні й Джон Ендрю приїхали на станцію загодя. Вони походжали по перону, розглядаючись довкола; купили шоколадку в автоматі. Начальник станції вийшов до них погомоніти.

— Леді Бренда приїздить сьогодні?

Він був давній приятель Тоні.

— Я чекав її з дня на день. Ви самі знаєте, як воно буває, коли жінка допадеться до Лондона.

— Дружина Сема Брейса подалася до Лондона і ніяк не хотіла вертатись. Довелося йому самому їхати по неї. То вона ще дала йому доброго чосу.

Невдовзі підійшов поїзд, і Бренда, така елегантна, вийшла з вагона третього класу.

— Обидва прийшли! Любі ви мої! Я цього не заслуговую.

— Мама, а ти привезла з собою мавпячу графиню?

— Що це дитина плете?

— Джон забрав собі в голову, що в твоєї приятельки Поллі є хвіст.

— Між іншим, я б не здивувалась, якби це була правда.

Її багаж уміщався в двох маленьких валізках. Шофер прив’язав їх до багажника, і машина рушила до Геттона.

— Ну, що там у вас новенького?

— Бен прибив жердину знаєш як високо, і ми з Громом учора шість разів стрибали, і сьогодні знову шість, і в ставочку здохли дві рибки, вони роздулися й плавають догори черевом, і няня вчора обпекла собі об чайник пальця, і ми з татом бачили вчора лисицю, зовсім близенько, вона сиділа спокійнісінько, а тоді втекла до лісу, і я почав малювати бій, та не можу домалювати, бо мені не вистачає фарб, і сірий биндюг, той, що в нього завелися глисти, вже одужав.

— Нічого надзвичайного не сталося,— сказав Тоні.— Ми тут скучили за тобою. І що ти там робила так довго в тому Лондоні?

— Я? Коли сказати правду, то я поводилася досить кепсько.

— Тринькала грошики?

— Гірше. Крутила хлопцям голови, процвиндрила купу грошей і страшенно тим тішилась. До речі, в мене є для тебе жахлива новина.

— Яка ж це?

— Ні, краще я її не викладатиму. Вона тобі зовсім не сподобається.

— Ти купила песика?

— Гірше, куди гірше. Тільки я ще нічого не зробила. Але хочу до смерті.

— Та кажи вже.

— Тоні, я знайшла квартиру.

— Ну то загуби її чимшвидше.

— Стривай, я на тебе ще напосядусь пізніше. А поки що не суши собі тим голови.

— Я й думати про це не стану.

— Тату, а що таке квартира?

Бренда обідала в піжамі, а потім, примостившись коло Тоні на канапі, їла цукор з його чашки.

— Все це, мабуть, означає, що ти знов заведеш мову про квартиру.

— Еге.

— Скажи, а ти не підписувала ніяких паперів?

— Ні, ні! — Бренда рішуче похитала головою.

— Тоді ще невелика біда.

Тоні взявся набивати люльку.

Бренда всілася на канапі, підібгавши під себе ноги.

— Слухай, а ти часом не нудив світом?

— Ні.

— Все лихо в тому, що ти квартиру уявляєш собі зовсім не так, як я. Для тебе це і ліфт, і швейцар у лівреї, і величезні парадні двері, оздоблені бронзою, і розкішний хол, і кухні, і буфетні, і їдальні, і вітальні, і кімнати для слуг... Правда ж, Тоні?

— Та щось таке.

— Отож-бо. А для мене це спальня з ванною й телефоном. Бачиш різницю?