Читати книгу - "Утопія; Місто Сонця"

закони[76]; оскільки ніхто не пам’ятає, коли їх запроваджено, то всі їх порушують. Отже, володар має право поновити накладання штрафів за порушення тих законів, а це становитиме багатюще й разом з тим чесне джерело прибутків, тому що все матиме личину законності.

Інший пропонує видати чимало заборон, встановивши великі штрафи за їхнє порушення, особливо за те, що йде врозріз з інтересами народу.; а потім можна поділитися вирученими грішми з тими, на чию шкоду діяли заборони. В такий спосіб володар здобуде прихильність народу і з двох джерел черпатиме прибутки: перше джерело становитимуть грошові штрафи, збирані з тих, кого жадоба наживи заманить у пастку, друге — збори з продажу привілеїв, ціна яких, звісно, буде тим більша, чим кращий буде володар. „Глядіть-но,— скажуть люди,— як наш володар неохоче дарує що-небудь приватним особам, якщо це невигідно народу, і тому підвищує ціпу за привілеї“. Інший, нарешті, радить королю зобов’язати суддів, щоб вони будь-яку справу вирішували на користь короля; крім того, їх слід викликати в палац і пропонувати, щоб вони розглядали справи в його присутності. Тоді жодна така справа не буде визнана настільки несправедливою, щоб хто-небудь із суддів чи з бажання заперечувати, чи з сорому сказати те саме, чи щоб здобути ласку володаря не знайшов щілину, через яку можна б проштовхнути кривотлумачення. Таким чином, при розбіжності в поглядах суддів ясна сама собою справа спонукує до її обговорення, істина береться під сумнів, а це якраз дає королю зручний привід тлумачити закон на свого користь. Інші приєднуються до думки короля або із сорому, або із страху, через те суд спокійно виносить вирок. Адже не може не знайтися причини голосувати за короля. Для цього досить, щоб на боці володаря була справедливість чи буква закону, чи заплутаність змісту документа, чи, нарешті, те, що для сумлінних суддів важить більше, ніж всі закони,— незаперечна прерогатива володаря[77].

Усі ці порадники одностайно визнають правильність вислову Красса: „Володар, якому необхідно утримувати військо, ніколи не має вдосталь грошей“[78]. Крім того, король, хоч би й хотів, не може ніколи чинити несправедливо, тому що все майно, яке є у людей, як і самі люди, належить королю, й кожний має стільки, скільки в нього не відняла королівська ласка; для володаря дуже важливо, щоб цієї власності у підданих було по змозі якнайменше, бо опора його влади полягає в тому, щоб народ не розбестився від багатства й свободи, тому що люди багаті й вільні не вміють терпляче зносити суворі, несправедливі накази, в той час як убозтво і злидні притупляють розум, привчають до слухняності, позбавляють пригноблених благородного бунтарського духу.

Припустимо таке: я тоді знову встану і почну сперечатися: мовляв, усі ці поради для короля ганебні й згубні, бо не тільки його честь, а й безпека полягають радше в багатстві народу, ніж у його власному. Далі я буду доводити, що народ вибирає короля для себе, а не для нього самого, щоб завдяки його зусиллям і наполегливості люди могли жити в добробуті й безпеці, вільні від несправедливості. Тим-то священним обов’язком володаря є більше піклуватися про щастя народу, аніж про своє власне, подібно до того, як обов’язок пастуха[79], якщо він вівчар, полягає в тому, щоб нагодувати овець краще, ніж себе самого. Якщо ці порадники гадають, що убозтво народу є надійною запорукою миру, то вони глибоко помиляються, як це показує дійсність. Справді-бо, де можна знайти більше чвар, як не серед злидарів? Хто якнайнаполегливіше прагне до перевороту, як не ті, кому не до вподоби існуючий суспільний лад? У кого, нарешті, є більш відчайдушне прагнення викликати загальне сум’яття, в надії на цьому поживитися, як не у тих, кому нічого втрачати? Отже, коли якогось короля його підданці зневажають або ненавидять до такої міри, що він не в силі утримати їх в покорі, хіба що за допомогою образ, грабунку й конфіскації майна, доводячи їх таким чином до жебракування, то йому, певна річ, краще відмовитися від трону, ніж відстоювати владу цими засобами. Застосовуючи їх, він, щоправда, зберігає титул володаря, але, ясна річ, втрачає свою велич. Не личить королівському достоїнству панувати над злидарями, а радше — над громадянами заможними і щасливими. Це саме мав, безперечно, на увазі Фабріцій[80], муж високого й благородного духу, коли відповів, що воліє правити багатими, ніж самому бути багатим. І справді, коли хтось один удосталь має розкоші й втіх, а всі інші навколо стогнуть і плачуть, то такий король не господар у королівстві, а сторож в’язниці. Як невігласом є той лікар, що вміє лікувати хворих, лише викликаючи іншу хворобу, так само той, хто не вміє змінити життя громадян в інший спосіб, крім як позбавивши життєвих благ, повинен визнати, що він не спроможний правити вільними людьми. Хай він спершу вилікується від своєї млявості й зарозумілості, бо за такі вади народ зневажає чи ненавидить свого володаря. Хай, отже, живе він собі на свої кошти, нікому не шкодячи, хай узгоджує витрати відповідно до прибутків, приборкує злочинців, хай вмілим повчанням більше запобігає злочинам підданців, аніж дозволяє їм розростатися, щоб потім за них карати. Хай володар не відновлює легкодухо закони, відмінені звичаєм, особливо такі, що давно вийшли з ужитку й нікому не потрібні. Хай ніколи під виглядом штрафу не бере того, чого чесний суддя не дозволив би взяти жодній приватній особі, як одержане несправедливо, обманним шляхом.

Нарешті, я міг би розповісти їм про чудовий закон макарійців[81], які живуть неподалік від Утопії. Їхній король у перший день свого панування після врочистих жертвоприношень зобов’язується під присягою не мати у своїй скарбниці більше, ніж тисячу фунтів золота або рівноварту кількість срібла. Кажуть, що цей закон установив один прекрасний король, який турбувався більше про благо батьківщини, ніж про своє багатство. Цей закон повинен був зарадити такому нагромадженню грошей, яке б викликало їх нестачу в народу. Король, очевидно, вважав, що такої кількості золота чи срібла вистачить на випадок, коли йому доведеться воювати з заколотниками або його державі — відбивати напад ворогів, але ця сума надто замала, щоб намовити громадян на вторгнення в чужі володіння. Це було головною причиною для видання такого закону, другою була передбачлива турбота про те, щоб вистачало грошей для щоденного їх обігу в народі. Король розраховував, що оскільки він зобов’язаний виплачувати все те, що назбиралось у скарбниці зверх установленого законом розміру, то в нього не