Читати книгу - "Матінка Макрина"

що сказав цілими, хоч одна з нас до Вітебська не дійшла, бо сконала ще на долівці наймилішого серцю монастиря… Однак невдовзі мені довелося щонайболісніше переконатися, що для них убити одну з нас — це раз плюнути.

Приступили до нас солдати і, не зважаючи на рани, які нам кайдани вижерли в ті стражденні дні, розкули нас одна від другої, залишивши однак кайдани на ногах, які нам судилося постійно носити наступні сім років ув’язнення й муки. Потім, луплячи кийками, погнали нас до челядної хати, до василіянок, які вже там були. І сьогодні я бачу їх, немовби перед очима вони стоять, як ті перші християнки, які неподалік звідси, у казематах Чиркомасімо[22], зносили ув’язнення й переслідування, які так близько й так далеко в часі чекали на страту та сестрам своїм по вірі, щойно до льоху загнаним, розповідали, що їх чекає, водночас у вірі Христовій утверджуючи. З вісімнадцяти цих василіянок п’ятеро перед нашим прибуттям сконали, зокрема їхня ігуменя Евзебія Тимінська, похилого віку та дуже живих почуттів, у якої від видовищ страждання діточок розірвалося серце у власному монастирі, з царської волі перетвореному на каторжну тюрму, — і саме вони нам повідомили, у яку пекельну печеру ми потрапили.

Іноді, вийшовши вранці до саду, знайдеш у траві під яблунею кругле, рум’яне яблуко, на око їстівне, але досить за ним схилитись і взяти в руку — як уже показує своє друге обличчя — потворне, запліснявіле і смердюче, потрачене хробацтвом; так було і з монастирем вітебських василіянок, на який монашки налетіли, як сарана, позбавляючи законних мешканок усього, виганяючи їх на челядний двір і перетворюючи на останніх слуг. Ці жінки всі до одної були простолюдинками, щонайбільше солдатськими вдовами по козаках, які від своїх чоловіків почерпнули манери й побожність, гідну казарм і борделів. а не святого місця. І як оте зіпсуте яблуко, так і монастир почав від них смердіти — куди не поткнешся, всюди сопух солдатський, сморід лою, ременів, найдешевшої горілки, а під тим усім — зігнилого горохвиння, немовби все зі споду, із землі, ображеної цим святотатством, псувалося, немовби тліло під негідними стопами.

А тому був монастир на поверхні святим і шанованим, як інші василіянські монастирі, а всередині — темний і пияцький: московки отримували від влади не лише вкрадені в наших сестер житло, світло і дрова, а й по сім срібних рублів на життя щомісяця, раз на рік ще тридцять срібних рубликів на одяг, а що могли, то спускали на горілку. Увесь їхній обов’язок на Божому світі зводився до того, щоби прокинутися з пияцького сну, глипнути оком, прокашлятися, сплюнути й помолитися за царську родину, бо всю роботу виконували за цих ледацюр невільниці. Скільки ж то разів ми бачили з ями, яку нам дали для проживання, з тої смердючої нори, де ми спали на розтрушеній соломі, або зі стайні, або з хліва, як коло полудня нарешті злізали монашки зі своїх пухових перин, з постель м’якусіньких, зігріті, рум’яні від тепла та вчорашньої горілки, і вешталися монастирем безцільно, співаючи сороміцьких пісень. Або як кидалися одна на одну, бо небагато їм треба було для суперечки, ба навіть для бійки, і як вони тягали одна одну за довге волосся, як билися аж до крові, нігтями мордяки собі роздряпували — після таких битв ковпаки стирчали на грядках, як на полі бою: одна з розбитим носом кляне на всі заставки, друга, яка щойно била, вже з високо задертою рясою лежить обличчям навзнак і знову спить мертвим сном горілчаним, немилосердно хропучи. А десь після трьох молитов випадає з монастиря їхня ігуменя, яку називають «мать-настоятєльніца» — велика, дебела баба, вдова по одному офіцеру, якого начебто вона власноруч убила, і трясе великим києм або коцюбою, неначе патерицею. У неї один лише спосіб розв’язання справ: вона наказує бити поклони, а потім скидатися на горілку. Піднімає котрийсь із ковпаків зі стоптаної грядки квасолі чи буряка, а як жоден не лежить, то києм скидає сестрі з голови, обертає сподом униз і наказує скидати монети. Отже, збір грошей на примирення та найогиднішу пиятику. Коли ми в поті чола рубаємо дрова або носимо воду, — яку вони з великою радістю виливають, підбивши дно котла тільки для того, щоби додаткової роботи нам завдати, — вони бенкетують у трапезній, здійнявши крик і вереск на честь Ніколая в найдивніший спосіб.

Тож нічого дивного, що, коли ми переступили поріг челядної хати, тутешні василіянки, яких монашки обступили, як перших християнок дикі звірі, впали нам — а особливо мені, ігумені — до ніг, і в плач: Ми матінку втратили, ми сироти, прийми нас, матінко, за дітей своїх — і спільно славімо Бога! І хоч солдатня била їх немилосердно й розкидала, вони тулилися до нас, і разом ми плакали так рясно, що по наших виплаканих сльозах можна було човна запускати.

Хоч ми й змучені були, нас погнали працювати і лише після смерку пустили до курної челядної хати — нори, у якій нам вказали на брудні барлоги: на трьох одна в’язка соломи. Там не було жодного інвентарю, взимку — жодних дров, аж кінцівки обмерзали, а рани гноїлись, але прикрасою цього нашого помешкання була солодкість наших сердець, сила нашої душі, тобто Ісус Христос розіп’ятий, якого я всі ці милі на власному плечі несла. Ми не мали монастиря, мури якого залишилися за нашими спинами в Мінську, але мали наріжний камінь і його суть — образ Живого Бога. Це він служив нам цілим монастирем, нашим олтарем, найніжнішим Опікуном і всім на світі. Лише тоді, посеред ночі, притуляючись у холоді до фігури Найвелебнішого, я мала час поміркувати про нашу недолю, лише тоді я могла в найглибшій серця таїні придивитися до Бога й до себе, що не покину своїх сестричок: ні тих, яких знала багато років, ні тих, що, наснажені Духом Святим, разом до ніг моїх упали, благаючи взяти їх під опіку. А після безсонної ночі, проведеної у молитві й роздумах, встала вранці з підстилки та мовила до сестер. І відтоді щоранку, всі сім років, жодного дня не оминувши, я промовляла своїм сестрам, коли ми йшли на каторжну працю, ті самі слова: Чого Бог хоче, того й ми хочемо, хай діється воля Його. Не досаждаймо одна одній у праці та стражданнях і не плекаймо злості на тих, хто нас кривдить, бо вони лише знаряддя в руках