Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

місті бої повітряних зміїв мають чіткі правила та інструкції. «Ми граємо на обгородженій місцевості та мусимо стояти під правильним кутом до вітру, — гордо сказав він. — А алюмінієві шворки заборонені».

Ми з Гассаном перезирнулися. І розреготалися. Малий індієць скоро засвоїть те, що трохи раніше вже засвоїли британці, а наприкінці 1980-х змушені будуть засвоїти росіяни: афганці — народ незалежний. Афганці плекають традиції, але зневажають правила. Так було й у бою повітряних зміїв. Правила прості: жодних правил не існує. Запускай змія. Збивай супротивників. Хай щастить!

Але це ще не все. Справжня розвага починалася, коли повітряного змія підрізали. Тоді до гри долучалися ловці — діти, які бігли за змієм, поки той, вільно гнаний вітром у небі понад містом, спіраллю приземлявся в полі, падав на чиєсь подвір’я, на дерево чи гребінь даху. Гонитва була запекла; зграї ловців роїлися на вулицях, проштовхуючись один повз одного, наче ті іспанці, про яких я колись читав, — ті, що тікають від биків. Якогось року сусідський малий, щоб дістати змія, видерся аж на сосну. Та гілка хруснула під його вагою, і він пролетів тридцять футів. Зламав спину й уже ніколи не звівся на ноги. Але впав він зі змієм у руках. А коли вже ловець упіймав змія, ніхто не має права його відібрати. І це було не правило. Це традиція.

Найбільш жаданим призом для ловців був останній змій, збитий на зимовому турнірі. Такий почесний трофей вішали над каміном, щоб хизуватися перед гостями. Коли небо очищувалося й у ньому залишалися тільки два змії-суперники, кожен ловець готувався скористатися нагодою і запопасти цей приз. Кожен знаходив собі місце, яке мусило б дати фору. М’язи напружувалися до межі. Шиї витягувалися. Очі примружувалися. Зав’язувалися бійки. А коли останнього змія таки підрізали, починалося справжнє пекло.

Роками я бачив багатьох хлопців, які ловили повітряних зміїв. Проте Гассан був найкращий з усіх відомих мені ловців. Мене щоразу дивувало, як він примудряється завчасно опинитися саме там, де приземлиться змій, — так, ніби Гассана вів якийсь внутрішній компас.

Пригадую, як ми запускали повітряного змія одного хмарного зимового дня. Я гнався за ним повз сусідські двори, перестрибував через канави, маневрував вузькими вуличками. Гассан був молодший за мене на рік, проте біг швидше, а я потроху відставав.

— Гассане! Чекай! — кричав я, дихаючи уривчасто і гаряче.

Він крутнувся вихором і махнув рукою.

— Сюди! — гукнув і миттю зник за наступним рогом.

Я подивився вгору й побачив, що ми біжимо геть не туди, куди відносило нашого змія.

— Він тікає! Ми біжимо не в той бік! — закричав я.

— Вір мені! — почувся Гассанів голос попереду.

Я добіг до рогу і побачив, як Гассан мчить, схиливши голову і навіть не дивлячись у небо, а на спині в нього сорочка аж просякла потом. Я перечепився через камінь і впав — був не лише повільніший за Гассана, а й незграбніший, тому завжди заздрив його природному атлетизму. Зіп’явшись на ноги, краєм ока помітив, як Гассан зникає за черговим рогом вулиці. Я пошкутильгав за ним — побиті коліна раз у раз прошивало болем.

Врешті ми опинилися аж на борознистій брудній дорозі поблизу середньої школи Істікляль. З одного боку дороги було поле, де влітку вирощували салат-латук, з другого — ряд вишневих дерев. Гассан сидів, схрестивши ноги, під деревом і наминав сухі ягоди шовковиці просто зі жмені.

— Що ми тут робимо? — я захекався, а шлунок скрутило від нудоти.

Гассан усміхнувся.

— Аміре-ага, посидь зі мною.

Я бухнувся на землю поруч із ним і, зовсім задиханий, розкинувся на тоненькій латці снігу.

— Ти марнуєш час. Змій полетів у інший бік, хіба ж ти не бачив?

Гассан кинув у рот ягоду шовковиці.

— Зараз прилетить, — тільки й сказав.

Я ледве дихав, а в його голосі не було ані нотки втоми.

— Звідки ти знаєш? — запитав я.

— Знаю.

— Як ти можеш знати?

Гассан повернувся до мене. З його лисої голови скотилося кілька горошинок поту.

— Аміре-ага, чи я тобі колись брехав?

І тут я раптом надумав трохи позбиткуватися.

— Не знаю. А брехав?

— Та я краще грязюки з’їв би, — обурено мовив Гассан.

— Та ну! Справді так і зробив би?

Він кинув на мене збентежений погляд.

— Як зробив би?

— Ну, з’їв би грязюки, якби я тобі наказав, — відповів я. Знав, що поводжуся жорстоко, як і тоді, коли дражню його, бо він не розуміє якогось довгого слова. Та було в збиткуванні з Гассана щось захопливе, хоч і хворобливе. Щось подібне я відчував, коли ми з ним, забавляючись, мучили комах. Але тепер він був мурашкою, а я тримав лупу.

Його очі довго вдивлялися в моє обличчя. Ми сиділи собі, двоє хлопчаків під кривою вишнею, аж зненацька подивилися, по-справжньому подивилися, один на одного. І ось воно, знову: Гассанове обличчя змінилося. Може, не змінилося, тобто не насправді змінилося, але раптом у мене виникло відчуття, ніби я бачу два обличчя: одне — добре знайоме, мій перший спогад, а от друге лице спливало звідкілясь із глибини. Я вже бачив таке раніше і щоразу був трохи вражений. Те друге обличчя з’являлося лише на частку секунди, проте цього вистачало, щоб викликати в мене незатишне відчуття, ніби я вже стикався з ним раніше. Потім Гассан моргав і знову ставав собою. Звичайним Гассаном.

— Якщо ти накажеш, то їстиму, — нарешті сказав він, дивлячись просто на мене.

Я понурив очі. Навіть тепер мені важко дивитися просто в обличчя таким, як Гассан, — людям, які кажуть тільки те, що думають.

— Але мені цікаво, — додав він, — чи справді ти наказав би мені таке?

Отак запросто Гассан влаштував і мені маленьке випробування. Я хотів подражнитися і випробувати його на вірність, а він дражнився, перевіряючи мою чесність.

Дарма я почав цю розмову. Силувано всміхнувся.

— Не будь дурнем, Гассане. Ясно, що ні.

Гассан усміхнувся у відповідь. Та його усмішка силувана не була.

— Знаю, — сказав він.

Прикметна риса людей, які кажуть тільки те, що думають. Вони вважають, що всі інші роблять так само.

— Онде він, летить, — промовив Гассан, показуючи в небо.

Підвівся і ступив кілька кроків ліворуч. Я глянув угору і побачив змія, що стрімко знижувався просто до нас. Почув кроки, крики і суперечки