Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

— наральники, долота, шила, ножі, прикраси. Вони відбивають лише рівень розвитку матеріальної культури європейського населення, але диференціюються за етнографічними ознаками дуже нечітко. Це ж стосується і предметів озброєння.

На пам’ятках черняхівської культури чимало амфор, в яких з півдня провінційно-римські торговці привозили олію або вино, червонолакові мископодібні посудини, невеликі, прикрашені рельєфним орнаментом, які надходили із далеких надрейнських майстерень, скляні кубки і флакони, римські монети і багатотисячні скарби монет. Увесь цей імпорт свідчить про широкі зв’язки місцевого населення з римським світом. Більше того, в с. Комарів Кельменецького району Чернівецької області над Дністром відкрито поселення з численними майстернями, де вихідці з римських провінцій виготовляли скляні вироби. Очевидно, це була якась провінційно-римська факторія (ремісничо-торговий центр) на території черняхівської культури. Дуже цікаву картину дало картографування римських амфор. Як відомо, амфори — це посудини, що використовувалися як тара для вивозу з римських провінцій різних рідин. Отже, можна вважати, що населення будь-якого району Європи, де знайдено амфорну тару, користувалось привезеним у ній продуктом — головним чином вином або олією. Основні знахідки амфорного матеріалу III—IV ст. на території Південно-Східної Європи відповідають поширенню пам’яток черняхівської культури. Їх немає ні в синхронній пшеворській культурі на території Польщі, ні в більш північній вельбарській культурі Нижнього Повіслення. Найбільше знахідок амфор виявлено в районах, що межують з Північним Причорномор’ям і Подунав’ям. Звідси випливає, що споживачем вина та олії було населення, яке мало довготривалі традиції співжиття з населенням римських провінцій. Це могли бути пізні скіфи, сармати і фракійці, які входили до складу різноетнічних груп черняхівської культури. Від них давні слов’яни перейняли багато здобутків провінційно-римської культури і побутових звичок, у тому числі й споживання вина.

Рис. 3. Гончарний посуд черняхівської культури.

Формування черняхівської культури, на думку більшості дослідників, припадає на першу половину III ст., її розквіт на другу половину III—IV ст. і період занепаду на кінець IV — першу половину V ст.

Пам’ятки черняхівської культури поділяються на три локальні групи, пов’язані з певними регіонами[85].

За характером пам’яток (кам’яне домобудівництво, поховання в основному з трупопокладеннями в ямах з підбоями і заплічками, великий процент імпортного посуду, скіфо-сарматські форми ліпної кераміки) можна вважати, що у Північному Причорномор’ї жило в основному скіфо-сарматське населення — давні мешканці причорноморських степів.

Між Дністром і Дунаєм переважали гето-даки, для побуту яких були характерні наземні глинобитні житла і специфічний ліпний посуд.

Великий регіон лісостепової України займали пам’ятки з чотирикутними напівземлянками, часто з піччю, складеною з каменю, особливо на Середньому і Верхньому Дністрі, і специфічним керамічним комплексом. Вони належали слов’янам-венедам.

В усіх згаданих регіонах відкрито пам’ятки з елементами вельбарської культури, що засвідчує наявність тут значних груп готів. Ці старожитності також стали одним із компонентів черняхівської культури, тому вона більшістю археологів вважається багатоетнічною. Найбільш виразні вельбарські пам’ятки виступають компактно на Волині та в межиріччі Південного Бугу і Дніпра, куди пролягав шлях готів з Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я.

З приводу етнічної належності черняхівської культури з моменту її відкриття і до сьогодні ведуться гострі дискусії.

До 50-х рр. у радянській історіографії домінуючою залишалась слов’янська концепція В. В. Хвойки. Підтримана О. О. Спіциним і розвинута в роботах Б. О. Рибакова, П. М. Третьякова, М. І. Артамонова та М. Ю. Смішка, вона була беззастережно сприйнята Є. В. Махно, А. Т. Сміленко, М. Ю. Брайчевським, Е. О. Симоновичем та іншими археологами й увійшла в такі узагальнюючі роботи, як «Нариси стародавньої історії Української РСР» і «Очерки истории СССР». Якийсь час слов’янськими вважалися не лише всі пам’ятки черняхівської і зарубинецької культур, але й липицька культура на Верхньому Дністрі. Окремі дослідники, крім липицьких пам’яток, до черняхівської культури відносили карпатські кургани, пам’ятки всієї Південної Польщі та Сілезії, а також Словаччини[86].

Таке розширене трактування черняхівської культури в середині 60-х років породило концепцію її багатоетнічності. П. М. Третьяков, обґрунтовуючи згадану концепцію, писав, що черняхівські старожитності охоплювали весь простір України, за винятком її північних лісових областей, поширювались на Польщу, Словаччину, Угорщину, Румунію. Вони, на його думку, не могли «... належати якійсь одній етнічній групі, а об’єднували багатоетнічне населення східної і північної території римських володінь»[87].

Детальне вивчення археологічного матеріалу пам’яток першої половини І тис. н. е. півдня Східної Європи показало, що вони піддаються як територіальному, так і хронологічному членуванню. В межах згаданої території вирізняються певні етнографічні області, матеріальна культура яких має специфічні риси.

Працями львівських археологів доведено, що липицькі пам’ятки і карпатські кургани треба розглядати як окремі культури. Окрему етнокультурну групу утворюють пам’ятки вельбарської культури на Волині. Немає сумніву, що пам’ятки другої чверті І тис. н. е. Південно-Східної Польщі та Словаччини, крім того, що вони синхронні черняхівській культурі й насичені елементами провінційно-римської культури, вираженими у «сірій» гончарній кераміці та металевих виробах, характерних для всієї північної периферії Римської імперії, не мають з нею нічого спільного.

Виокремлення згаданих областей з ареалу черняхівської культури не знімає питання щодо її поліетнічності. Сучасні дослідження не мають даних для заперечення наявності в черняхівському масиві, поряд із слов’янськими, елементів культури скіфо-сарматських, фракійських і германських племен. Деякі з них вдається локалізувати в певних територіальних межах степової частини Дніпровського Лівобережжя і межиріччя Нижнього Дністра і Дунаю, що звужує групу неслов’янських компонентів на основній території черняхівської культури у межиріччі Дніпра, Дністра і Верхньої Вісли.

Виявлення на Волині пам’яток вельбарської культури (Брест-Трішин, Дитиничі, Любомль, Машів та ін.), пов’язаних з германськими племенами готів, підірвало концепцію готської належності черняхівських старожитностей. Їх відмінність від вельбарських пам’яток, незважаючи на синхронність обох культур, що простежується, зокрема, в ліпній кераміці, якоюсь мірою в поховальному обряді та житловому будівництві, свідчить, що це були дві різні етнокультурні групи. Готи принесли на Волинь свою самобутню культуру і, лише просуваючись далі на південь, у Північне Причорномор’я, вступали в контакти з іншими племенами, що створювало ситуацію, за якої відбувалося взаємопроникнення різнокультурних елементів. Це засвідчено матеріалами таких могильників, як Раковець Чеснівський, Журівка, Компанійці, Косанове, Рижівка та ін., розташованих в основному у межиріччі Дніпра і Південного Бугу. Таким чином, «готській теорії», що завжди піддавалася критиці майже всіма археологами, які безпосередньо займались дослідженням пам’яток черняхівської культури і штучність побудови якої ґрунтовно показана М. Ю. Смішком[88], завдано непоправного удару. У світлі досліджень останніх років стало ясно, що кількість пам’яток черняхівської культури (понад 3 тисячі), територія поширення яких простягається від Сіверського Дінця до Верхньої Вісли й від верхів’їв правих притоків Прип’яті