Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

і до Дунаю, ніякою мірою не відповідає тим історичним даним про готів, які наводить Йордан та інші античні автори. Визначення залишених ними пам’яток вельбарської культури дозволяє уточнити їхні місце та роль в історії племен Східної Європи, що перебільшувались, а подекуди й нині перебільшуються окремими дослідниками.

Як відомо, в першій чверті І тис. н. е. готи займали територію Нижнього Повіслення. В ІІ — на початку III ст. вони поширюються на Волинь, у ІІІ ст. — у верхів’я Південного Бугу, а наприкінці цього століття з’являються між Південним Бугом і Дніпром. Вони розривають слов’янську спільноту, представлену археологічними пам’ятками пізньозарубинецької та зубрицької культурних груп. В IV ст. елементи готсько-вельбарської культури відомі вже на багатьох черняхівських пам’ятках Середнього Подніпров’я, Північного Причорномор’я, Попруття і Подунав’я. Вони поєднуються тут з елементами культур місцевого населення. Таким чином, спостереження археологів сходяться з даними готського історика Йордана, який пише, що наприкінці II — на початку III ст. н. е. готи почали своє переселення з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор’я і Приазов’я. Археологічні пам’ятки вельбарської культури визначають шлях їх переходу через Волинь, межиріччя Південного Бугу й Дніпра і далі на південь.

Осторонь основного шляху готів при переході їх з Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я залишився регіон Верхнього Подністров’я. Тому тут краще, ніж в будь-яких інших регіонах черняхівського ареалу, збереглися місцеві культурні традиції.

Вельбарські племена готів привносять свої типи жител, специфічний ліпний посуд та інші елементи матеріальної культури, невідомі на території України до їх появи. Більше того, характерні для них довгі дво- або трикамерні глинобитні житла, низькі вигладжені мископодібні посудини з «іксоподібними» ручками є на цій території не тільки привнесеними, а й тупиковими. Вони не знаходять продовження в наступних культурах.

Чужинці зі своєю матеріальною культурою вливаються в місцеве середовище і стають ще одним його компонентом. З їх приходом змінюється політична обстановка. Настає період розпаду старих і виникнення нових племінних союзів. Готи в процесі пограничних війн з Римською імперією («скіфські» війни) на певний час очолюють новоутворені військово-політичні союзи в рамках черняхівської культури, що, можливо, відповідає згаданій Йорданом «державі Германаріха».

Визначаючи значною мірою політичну і воєнну ситуацію, готи — носії вельбарської культури, залишаються менш помітними в матеріальній і соціальній сферах, особливо порівняно з тим внеском, який зробило в розвиток черняхівської культури осіле скіфо-сарматське і фракійське населення Півдня, що мало багатовікові економічні та культурні зв’язки з античною цивілізацією. Саме вони були носіями провінційно-римських надбань у черняхівській культурі. Вся технічно досконала і високохудожня гончарна кераміка, більшість металевих виробів, нові технології в землеробстві та ремісничому виробництві, мають південне провінційно-римське походження. Недарма археологи ще в 40—50-х рр. нашого століття влучно називали черняхівські старожитності культурою римських впливів (М. Рудинський).

Таким чином, сьогодні археологічна наука цілком відкидає декларативні твердження про просте перетворення вельбарської культури на черняхівську.

За останні двадцять років було відкрито й досліджено значну кількість пам’яток черняхівської культури — поселення у Верхньому і Середньому Подністров’ї (Черепин, Бовшів, Дем’янів, Куропатники), на Дніпровському Лівобережжі (Рідний Край, Боромля), могильники в Причорномор’ї і межиріччі Дністра і Дунаю (Біленьке). Вони пов’язуються у Подністров’ї та Подніпров’ї зі слов’янами, а в Причорномор’ї зі скіфами і сарматами. При цьому встановлено, що жодна з попередніх культур, зокрема і вельбарська, не могла бути єдиною основою, на якій виникли черняхівські старожитності. Пов’язувати виникнення черняхівської культури лише з переселенням у Північне Причорномор’я гото-гепідів чи ставити знак рівності між її носіями і готами, як це роблять деякі дослідники,— означає не зважати на реальні факти. Черняхівська культура, у синкретичності якої ми не сумніваємося, сформувалася не лише на основі вельбарських старожитностей, але й ряду культур місцевих — зубрицької та пізньозарубинецької, дако-гетської та скіфо-сарматської.

Тепер важко зрозуміти характер взаємозв’язків і процесів їх інтеграції. Але про те, що такі процеси мали місце, свідчить різноманітність поховального обряду на черняхівських могильниках, коріння якого сягають попередніх культур, різні прийоми житлобудівництва і наявність різноманітних елементів у матеріальній культурі черняхівського населення. Можливо, готи — носії вельбарської культури, які в той час створили напівдержавні структури, були якоюсь мірою засновниками поліетнічного союзу, що в матеріальній культурі позначилось процесами інтеграції її різнокультурних елементів. На ці процеси впливала провінційно-римська культура, яка не лише визначила характерні риси черняхівських старожитностей, які притаманні всім культурам римської периферії, але й настільки вплинула на місцеві етнографічні особливості, що виявити їх дуже важко[89].

Внаслідок дії всіх цих факторів у III — першій половині V ст. склалась велика соціально-економічна спільнота, очолена готськими вождями, яка посіла одне з провідних місць в історії Південно-Східної Європи. Одним із компонентів цієї спільноти були слов’яни, які у більш ранні часи представлені зубрицькою та пізньозарубинецькою групами.

Отримані нами результати вивчення археологічних пам’яток підтверджуються й писемними даними. Готський історик Йордан вказує на війни готів зі слов’янами-венедами, які проводив готський король Германаріх, а після 375 р., коли готи вже були підкорені гунами, їхній вождь Вінітарій знову вступив у боротьбу із слов’янами-антами[90]. Питання, чи йдеться тут про ті слов’янські племена, які входили у спільноту, що в археології отримала назву черняхівської культури, чи якоюсь мірою київської, про яку йтиметься нижче, поки що залишається відкритим.

Північніше черняхівської культури, на широкій смузі межі лісу і лісостепу знаходяться пам’ятки київської культури. Вони широко відомі в Подесенні й Посейм’ї, а також у верхів’ях Сули, Псла, Ворскли і Сіверського Дінця. На Правобережжі Дніпра ці пам’ятки вузькою прирічною смугою охоплюють територію від Могильова на півночі до Канева на півдні, але концентруються переважно на південь від Києва.

Пам’ятки київської культури було відкрито наприкінці 40-х — на початку 50-х рр. В. М. Даниленком[91]. Цю назву вони отримали за розміщення перших відкритих поселень на околицях Києва. Згодом аналогічні старожитності було виявлено також у поріччі Десни роботами П. М. Третьякова, Є. О. Горюнова, Е. О. Симоновича та у Верхньому Подніпров’ї, де їх розкопками займався Л. Д. Поболь. За понад тридцять років-їх вивчення, завдяки роботам Є. В. Максимова, Н. М. Кравченко, Р. В. Терпиловського, Н. С. Абашиної, Є. Л. Гороховського, А. М. Обломського та багатьох інших дослідників на терені України, Білорусі та Росії, зафіксовано близько 180 поселень і могильників. На 70-ти пам’ятках проведено розкопки[92].

Київська культура генетично пов’язана із зарубинецькою через пізньозарубинецькі пам’ятки, хоч не була прямим її продовженням і становила специфічний культурно-хронологічний комплекс. Його головні елементи чітко відрізняються від синхронних, більш ранніх та пізніх культур цієї території. На думку сучасних дослідників, київська культура сформувалась