Читати книгу - "Львів. Смаколики. Різдво"

не треба, я б хотів… — ледь не сказав «народитися заново», — …попрацювати, якщо дозволите.

Позаду виріс Микола у темно-синій стьобаній безрукавці поверх светра і причинив за собою браму, бо вже кілька утриманців притулку намагалися протиснутися назовні. Авто було з польськими номерами, чоловік виглядав таким, що мотається туди-сюди, щоб заробити копійчину.

А тут приймаки з’явилися.

— Що таке?

— Та ось, шукають роботу.

— Ми не давали оголошень. Марічко, часу нема, треба розвантажуватись і їхати, не будемо ж ми усе Різдво тут стирчати.

— Ми не впускаємо людей без попередньої домовленості, у нас тут… були прецеденти, нас намагаються вижити звідси, самі розумієте, така територія у сосновому лісі — ласий шматок…

— Що ти йому пояснюєш, зачиняй, мало хто тут вештається.

— Чекай, Миколо, Різдво все-таки. Голодного треба нагодувати, я зараз щось вам винесу, зачекайте…

— Ні, не треба. — Він мотнув головою. — Я прийшов попрацювати. І я не злодій.

— Тут, крім собак, немає чого красти, але люди всілякі трапляються, самі розумієте…

Тарас кивнув. Всілякі. І садисти, і живодери… Був особисто знайомий з деким із них.

— Мені прийти після свят?

Він розумів, як виглядає в їхніх очах. Просто, перш ніж рушити у зворотню путь, хотів трохи передихнути. Добре дихалося тут, між сосен, спокійно…

Марічка озирнулася на Миколу і…

— Знаєш що, Микольцю, ти розвантаж машину, а ми з ним почнемо варити їсти і всі разом погодуємо їх, все ж швидше буде. А тоді самі перекусимо і подумаємо на ситий шлунок, що тут можна зробити. — І повернулася до прохача: — Не боїтеся? У нас тут триста душ…

І відступила вбік.

Уся територія закладу була вкрита снігом. Видно, через свята його не прибирали і він лежав товстим шаром на будках різних форм і розмірів, вольєрах, на даху кухні, з якого стирчала довга труба буржуйки, і на підсобних приміщеннях.

Собак-безхатьок було багато. Дворняги і породисті, вони сиділи у вольєрах, на прив’язі біля будок, бігали поміж людьми, підстрибуючи, махаючи хвостами, зазираючи в очі…

— Знаю я вас, ви собі перекушуєте, а я тільки нюхаю, — пробурмотів Микола, відчиняючи задні дверцята авто, за якими виднілися тюки й мішки.

— Я не п’ю, — відповів Тарас на невимовлене запитання.

Микола реготнув. Марічка посміхнулася, почекала, поки він пройде, і стала на брамі. Собаки обступили їх.

— І мені б після цього… помитися десь. Чистий одяг я взяв. — Тарас вказав на дерматиновий рюкзак за плечима.

Подружжя перезирнулося…

Епілог, який міг би стати прологом…

— А які маршрутки тепер їздять… до Південного? — спитав Тарас за дві години, коли вони зварили у величезних металевих посудинах кашу, погодували усіх собак і повсідалися в автомобіль. Чоловік і дружина весь час за ним спостерігали. А він дивувався тому, що не боїться цих тварин, навіть великих і грізних. Тепер він мало чого боявся у житті…

Лише важко було після довгого мовчання складати слова докупи.

— А ти що, хочеш сьогодні на базар заскочити, лахів прикупити? — реготнув Микола, витягаючи з сумки пакунок, від якого пахло так, що можна було знепритомніти. — Ні, чоловіче, не знаю, як у вас, а у нас Різдво, усі святкують. Ось, пригощайтесь, прихопив про всяк випадок, от і пригодилося.

Вони вирішили забрати його до себе додому на ніч…

— На перетримку, — сміялися вони, а потім пояснили: — Ми тримаємо котів і тих собак, які не можуть жити у притулку, у себе, а також по квартирах наших добрих друзів, поки не прилаштуємо в добрі руки, тому будь готовий, десь і на тебе добрі руки чекають…

А зранку збиралися переговорити з власниками дружньої їм благодійної організації…

— Та ти знаєш про них, їхні контейнери всюди по Львову стоять, там у них завжди є робота. Ну і в притулку будемо раді допомозі!

Розмова між подружжям текла тихо і плавно, він прислухався тільки краєм свідомості. Його думки наче роздвоїлись. Одна частина кружляла довкола Брюховецького лісу, а друга…

— Бери ще, не кремпуйся, моя Марічка так готує, пальчики оближеш, — вивів його із задуми Микола.

Тарас подякував, а перед очима спливло обличчя дівчини, чиїм телефоном він так нахабно скористався. Він невесело посміхнувся.

Вони з нею однолітки, і це єдине спільне у них, людей з двох різних планет. Але згадка про неї дивним чином осявала підвали його душі…

Згадав іще дещо, намацав і вийняв з кишені куртки згорнуті купюри.

— Ось, купіть щось… своїм тваринкам. Беріть, я теж хочу… долучитися.

Марічка й Микола перезирнулись.

— Ну от чому, жінко, ті, хто в цих палацах живуть, про нас так рідко згадують, га?

Тарас поглянув у вікно. Повз них пропливали прекрасні вілли, а позаду засніжені сосни прощалися з ними помахами гілок.

Заплющив очі, відкидаючись на сидіння.

Друга частина його думок линула у місто Львів, туди, де поблизу Південного базару перетинаються, утворюючи кільце, дві дороги. Є там гарний квартал, в одній з квартир якого живуть не дуже гарні люди, які, мабуть, і думати про нього забули. Вони зараз святкують Різдво, пишно, з розмахом…

Але один мудрий єврей казав: все так не буде.

Віка, закутана у теплий плед, сиділа у кріслі, яке виставила з кухні просто на найближчий дах. Трохи пововтузилася з ним, зате тепер сиділа на висоті триповерхового будинку, їла пампухи, пила гарячий чай-саусеп, споглядаючи згори засніжений різдвяний Львів, і вкотре дивувалася, що реклама не брехала: такого Різдва, як у Львові, не буде ніде.

І сміялася сама з себе, бо справа не в локації, а в очікуванні від цього свята і цього міста чогось надзвичайного. Бажайте — і дано буде вам за бажаннями вашими…

Ні щоб побажати щастя для всіх чи хоча б для себе!

Від Ігорка не було жодного дзвінка й повідомлення, це теж трохи дивувало, але чудово вписувалось у картину сьогоднішнього свята, яке так не хотілося псувати занудними, нікому не потрібними розбірками.

І вона знову сміялася, і згадувала вірш, який колись трапився їй на теренах Інтернету й дуже пасував до теперішнього настрою. Окремі слова виринали в пам’яті, вона вводила їх у пошуковик, але Гугл видавав усе, що завгодно, тільки не цей вірш, тоді вона знову куштувала пампухи — з маком і з повидлом — і почувалася божественно.

То були найсмачніші смаколики у її житті.

Той вірш знайшовся, коли вона вже майже припинила шукати.

…Я прохала за тебе весну,

От побачиш, вона скоро прийде,

І в душі твоїй крига скресне.

Вір мені.

Я домовилась