Читати книгу - "Мандри Ґуллівера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Спочатку треба було змайструвати весла, і ця робота тривала понад тиждень. Тільки після цього я привів шлюпку до імператорського порту Блефуску. Там зібрався величезний натовп, щоб поглянути на небачене гігантське судно. Імператор також був присутній, і я сказав йому, що цей човен послала мені доля, даючи змогу повернутися на батьківщину. Я просив його величність надати мені всі необхідні матеріали для оснащення судна, а також дозвіл залишити острів. Він почав був мене відмовляти, пропонуючи назавжди залишитися на Блефуску, однак, побачивши мій відчай, погодився.
Я, утім, дивувався – чому це ліліпути немов забули про мене? За весь час до двору імператора не надійшло жодного запиту щодо мого перебування в острівній імперії. Лише згодом мені вдалося дізнатися, що відбувалося за моєї відсутності. Король Ліліпутії, звичайно, навіть не підозрював, що я знаю про рішення державної ради. Він був певен, що я, погостювавши на острові, повернуся до Ліліпутії. Проте моє мовчання та тривала відсутність урешті-решт почали його тривожити. За порадою адмірала Болголама та інших недоброзичливців король Ліліпутії відрядив до двору імператора Блефуску державного секретаря, який мав при собі копію обвинувального акта й наказ розтлумачити суть цього документа і його надзвичайну важливість. Окрім того, Рельдресель мусив оголосити про те, що я переховуюся від правосуддя і якщо протягом найближчих двох годин не повернуся до Ліліпутії, то мене буде позбавлено титулу нардака й оголошено державним зрадником. Імператорові Блефуску пропонувалося зв’язати мене і відправити на континент, щоб я дістав заслужене покарання.
По нетривалих роздумах правитель острова передав королю Ліліпутії люб’язну відповідь. У його листі йшлося про те, що попри всю братню повагу до його королівської величності, зараз неможливо доправити гостя острова Блефуску до Ліліпутії, і тим паче у зв’язаному вигляді. Не слід також забувати, що Куїнбус Флестрин, Людина Гора, надав імперії важливі послуги під час перемовин про мир між двома країнами. Однак, додавав імператор, незабаром обидва монархи зможуть дихати спокійно, оскільки Людина Гора знайшов у морі величезний корабель, на якому й має намір залишити острів. Уже наказано всіляко сприяти йому в оснащенні корабля; не мине й трьох тижнів, як обидві великі держави остаточно позбудуться цього нестерпного тягаря.
Депешу відправили до Ліліпутії з Рельдреселем, а імператор Блефуску запропонував мені свою зверхність, якщо я захочу назавжди залишитися в нього на службі. Попри всю свою повагу, я відмовився. Я більше не довіряв словам правителів, хай би якими щирими вони здавалися. Ввічливо подякувавши імператорові, я сказав, що краще вже покластися на випадок, на примхи вітрів і морських хвиль, аніж стати яблуком розбрату між монархами таких могутніх країн. Гадаю, він був задоволений моїм рішенням і нетерпляче чекав, коли я залишу острів.
Мені всіляко допомагали ремонтувати шлюпку та готуватися до відплиття. П’ятсот умілих блефускуанців під моєю орудою змайстрували два вітрила, простьобавши складене у тринадцять шарів міцне полотно. Снасті виготовляв я сам. Скручуючи по десять, двадцять, а то й по тридцять міцних мотузок, я отримав доволі надійні троси. Великий камінь, знайдений на березі, мав бути якорем. Щоб законопатити моє суденце, знадобився лій трьохсот корів. Чимало довелося попрацювати і над виготовленням щогл – лише з неймовірними зусиллями мені вдалося зрізати своїм ножем, який затупився, кілька високих дерев.
За місяць усе було готове, і я вирушив до столиці попрощатися з правителем Блефуску. Імператор з усією своєю родиною та численним почтом вийшов із палацу. Я розпластався на землі, щоб поцілувати руку імператриці, яка не приховувала сліз. Її вінценосний чоловік подарував мені п’ятдесят гаманців – у кожному з них було по двісті спругів, а на згадку – свій портрет на весь зріст, який, щоб краще зберегти, я відразу сховав у внутрішню кишеню камзола. Решту церемоній, які супроводжували моє відплиття, перераховувати не буду.
Додам лише, що в шлюпку я завантажив сто волячих і триста баранячих туш, відповідну кількість хліба та напоїв, а також їстівні запаси, що їх устигли приготувати чотириста кухарів. Опріч того, я віз із собою шість живих корів, двох биків і стільки ж овечок із баранами, щоб на батьківщині зайнятися їх розведенням. Кормом для худоби під час плавання мали бути велика в’язанка сіна та мішок зерна. Я хотів був узяти з собою ще й дюжину блефускуанців, однак імператор дав зрозуміти, що це було б украй небажано, і навіть змусив мене заприсягтися, що я не піддамся на умовляння тих із його підданих, які мріяли вирушити зі мною в далеку подорож.
Я підняв вітрила ясним і теплим ранком двадцять четвертого вересня тисяча сімсот першого року.
Пройшовши при південно-східному вітрі близько чотирьох миль на північ, о восьмій вечора я помітив невеличкий острівець, повернув до нього й кинув якір із підвітряного боку. Острівець виявився незаселеним. Попоївши, я ліг відпочити і, чудово виспавшись, розплющив очі години за дві до світанку. Поснідавши, я підняв якір і за допомогою кишенькового компаса при попутному вітрі ліг на той самий курс, що й учора. Я планував дістатися одного з островів, які розташовувалися, за моїми розрахунками, на північний схід від Вандименової Землі.
Протягом тривалого часу я плив без особливих подій, одначе близько третьої години наступного дня, перебуваючи десь у двадцяти п’яти милях від Блефуску, раптом помітив корабель. Я почав гукати й розмахувати руками, а коли зрозумів, що це марно, намагався наздогнати невідоме судно. Мені пощастило: вітер послабшав, я підняв усі вітрила, і за півгодини мене помітили – на кораблі здійняли прапор, а потім пролунав гарматний постріл.
Важко описати почуття, що охопило мене, коли раптом з’явилася надія знову побачити батьківщину й дорогих мені людей. О шостій вечора я дістався корабля, і моє серце закалатало, щойно я розгледів британський прапор. Розсувавши свою крихітну череду по кишенях, я піднявся на палубу.
Це було англійське торговельне судно. Воно поверталося з Японії; його капітан, містер Джон Бідл із Дептфорда, виявився надзвичайно люб’язною людиною та пречудовим моряком. Екіпаж складався з п’ятдесяти осіб, і серед них я зустрів свого старого знайомця Пітера Вільямса, який надав капітанові найдокладніші відомості про мене. Джон Бідл запросив мене до себе в каюту й запропонував розповісти йому, що зі мною трапилось і чому я опинився сам у шлюпці у відкритому морі.
Коли я коротко розповів свою історію капітанові, то спочатку він вирішив, що я заговорююсь і що нещастя пошкодили мій розум. Але коли я видобув зі своїх кишень корів та овець, він переконався у протилежному. Капітан надзвичайно здивувався і нетерпляче вимагав іще раз повторити мою історію, але тепер уже після вечері. І хоча я смертельно втомився, одначе знову виклав містерові Бідлу всі мої пригоди та навіть показав золото, одержане від імператора Блефуску, його портрет і решту дивин. На знак подяки я віддав капітанові два гаманці з двомастами спругів у кожному й обіцяв, прибувши до Англії, подарувати ліліпутську корову та вівцю.
Наша подорож закінчилася щасливо; судно прибуло в Даунс тринадцятого квітня тисяча сімсот другого року.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мандри Ґуллівера», після закриття браузера.