Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

Починав свою кар’єру М. С. Хрущов зі знайомства з Лазарем Кагановичем, який на початку 1920-х років очолював Компартію України. У 1925 році Хрущов зайняв свій перший пост – партійного керівника Петрово-Мар’їнського повіту Сталінської губернії. З 1931 року перебував на партійній роботі в Москві, в 1935—1938 роках – перший секретар Московського обласного і міського комітетів партії. У 1938 році М. С. Хрущов стає першим секретарем ЦК КП(б) і кандидатом в члени Політбюро ЦК ВКП(б), а ще через рік – членом Політбюро.

Під час Великої Вітчизняної війни Хрущов входив в управління військових рад Південно-Західного напряму, Південно-західного, Сталінградського, Південного, Воронезького і 1-го Українського фронтів. Закінчив війну в званні генерал-лейтенанта.

З 1944 року Хрущов знов перебуває в обоймі вищого керівництва України – спочатку він зайняв пост Голови Ради Міністрів УРСР, а з 1947-го – першого секретаря ЦК Компартії України. Смерть Й. В. Сталіна в березні 1953 року ініціювала боротьбу за владу в СРСР. У цей момент, коли Голова Ради Міністрів Г. М. Маленков залишив пост секретаря ЦК, Хрущов став фактичним керівником партаппарату, хоча аж до вересня 1953 року офіційно не був першим секретарем ЦК. «Боротьба за Кремль» досягла свого апогею. З березня по червень Л. П. Берія за підтримки вірних йому сил МВС зробив спробу захоплення влади. Щоб усунути суперника, Хрущов пішов на спілку із Маленковим. У вересні 1953 року Микита Сергійович був призначений першим секретарем ЦК КПРС.

У липні 1955 року відбувся черговий Пленум ЦК, головним питанням якого була підготовка до чергового XX з’їзду партії, призначеного на лютий наступного року. В цей час одна з комісій ЦК займалася реабілітацією необґрунтовано репресованих під час сталінських «чисток». Ознайомившись з її доповіддю, Хрущов на засіданні Президії ЦК запропонував створити ще одну комісію – з розслідування діяльності Сталіна. Ця пропозиція зустріла різку відсіч з боку партійних «зубрів» – Молотова, Кагановича і Ворошилова. Проте «молоді» члени Президії (деякі з них опинилися в Політбюро завдяки Хрущову) – Булганін, Сабуров, Первухін, Кириченко, Суслов – підтримали генсека. Хрущов пообіцяв їм, що діяльність комісії буде секретною і що розслідування стосуватиметься «порушень соціалістичної законності», основна частина провини за які лежить на Берії.

XX з’їзд КПРС почав свою роботу 14 лютого 1956 року. Спочатку все йшло у заздалегідь наміченому і звичному руслі. Звітна доповідь, промови членів Політбюро і делегатів зі всіх куточків Союзу. 1436 учасників з’їзду голосно аплодували, вставали з місць і висловлювали вірність ленінському курсу. І мало хто знав, яка боротьба велася навколо доповіді про діяльність Сталіна. До останнього моменту не було ясно, чи буде ця тема взагалі обговорюватися на з’їзді.

З’їзд фактично завершився. Більшість іноземних і вітчизняних гостей з’їзду і журналістів вже роз’їхалися. Й у цю мить до порядку денного з’їзду була включена доповідь «Про культ особи і його наслідки». Хрущов не дарма зволікав. Він чекав, коли делегати з’їзду підтвердять його повноваження першого секретаря ЦК.

«Товариші! У звітній доповіді Центрального Комітету партії XX з’їзду, у ряді виступів делегатів з’їзду, а також і раніше на Пленумах ЦК КПРС немало говорилося про культ особи і його шкідливі наслідки…» – так Микита Сергійович Хрущов у ніч на 25 лютого почав свою історичну доповідь. А далі була 4-годинна промова, що глибоко шокувала всіх присутніх у залі. Деякі делегати, не соромлячись, плакали, а дехто навіть знепритомнів. Чому так відбувалося, зрозуміти неважко. Ще недавно всі молилися на «світлий образ мудрого вождя». І раптом… Це була не просто констатація і критика окремих недоліків. Сталін, «геній радянського народу», був названий відповідальним за всі біди, що відбувалися з народом. Повна зневага принципів колективного керівництва і демократичного централізму, вбивство Кірова, катастрофічний економічний стан країни, масові репресії і терор 1930-х років, «розстрільний» XVII з’їзд партії (70 % учасників цього з’їзду були знищені під час «чисток»), депортація кавказьких народів. І багато іншого… Але, мабуть, найжахливішим було звинувачення Сталіна в страшних поразках Червоної армії в початковий період Вітчизняної війни. Був розвінчаний міф про Сталіна як про мудрого воєначальника, завдяки якому Радянський Союз розбив гітлерівську Німеччину.

Дебати по доповіді вирішили не відкривати. Це й зрозуміло – дуже вже неймовірним здавалося те, що почули делегати з трибуни з’їзду. Не зважилися видавати і повну версію доповіді. За вказівкою ЦК на підприємствах і в установах були проведені збори, на яких мільйони радянських громадян були ознайомлені з основними положеннями доповіді.

Звичайно, висновки доповіді Хрущова на XX з’їзді були неповними. Все зводилося, по суті, до ролі однієї людини, при цьому замовчувався незаперечний факт, що винна була вся система, уособленням якої є Комуністична партія. Існувала в доповіді і відверта брехня, на зразок того, що Сталін під час війни планував кампанії, користуючись тільки глобусом. І все-таки доповідь досягла своєї мети. Суспільство, навіть не знаючи всіх подробиць, сколихнулося.

У червні 1957 року була організована змова з метою усунення Хрущова. Після повернення із зарубіжної поїздки він був запрошений на засідання Президії ЦК КПРС, члени якої сімома голосами проти чотирьох зажадали його відставки. Хрущов скликав Пленум ЦК, що відмінив рішення Президії. Після цього керівники «антипартійної групи» – Молотов, Маленков і Каганович – дістали відставку. У березні 1958 року Микита Сергійович зайняв пост Голови Ради Міністрів, зосередивши в своїх руках всі основні важелі влади.

Перемога Хрущова, з одного боку, остаточно звільнила країну від небезпеки повернення сталінізму, але з другого – стала стартом згортання демократичних змін. Багато в чому це стало і причиною Карибської кризи 1962 року, яка ледве не призвела до початку атомної війни. І це ж стало причиною примусової відставки Хрущова в жовтні 1964 року – єдиного подібного випадку в історії СРСР.

На пенсії Микита Хрущов, ім’я якого було фактично викреслене з історії Радянського Союзу, писав мемуари. Помер він 11 вересня 1971 року в Москві.

Кравчук Леонід Макарович

(народився 1934 р.)

Державний і політичний діяч, перший Президент України

Леонід Кравчук народився 10 січня 1934 року в с. Великий Житин Рівненської області. До приєднання західноукраїнських земель до УРСР Кравчуки мали всього 1,5 га землі, яка повинна була годувати всю родину. Доводилося наймитувати у заможних селян, тому родина пішла в колгосп, сподіваючись врятуватися від злиднів. Батько, Макар Олексійович, став агітатором, а матір, Єфимію

Іванівну, вибрали в місцеву раду.